7

Подаюся назустріч, піднімаюся навшпиньки, торкаючись його губ у короткому, гарячому поцілунку.

Зазвичай на завданні я маю багато різних примочок, але зараз я не на завданні і потаємні кишені пусті. Бо сканери Парадизу надто потужні, а я не планувала привертати увагу.

Відрубити сильного чоловіка, ще й в захисному костюмі, власноруч навряд чи вистачить м’язів. Але в мене є одна річ, яка з’явилася зовсім недавно.

Саме у той чорний день, коли я виконувала останнє замовлення Вейна і вже майже відчувала смак свободи на губах. Коли запанікувала, зрозумівши, що можу не впоратися з сильним, високим чоловіком, м’язам якого позаздрили б кращі оперативники Корпорації.

Саме тоді з попереку, з моєї спини, з того самого місця, через яке Вейн роками впливав на мене своїм зоредраним чіпом, вирвалася потужна, незнайома хвиля, яка просто знесла з ніг і розчавила клієнта. Як я тепер знаю, Алара Солкора. Або його точну копію. Хоча мої внутрішні сенсори впевнені, що це та сама людина.

Я досі не знаю, що воно таке і чому спрацювало, звідки прилинула така шалена енергія. Але точно знаю, що запанікувала, емоції були на межі і більш за все на світі я хотіла втекти. Не дозволити затримати мене на шляху до волі.

І зараз, поки офіцер поліції пливе від мого природного впливу, зосереджуюсь на тій больовій точці на спині. Намагаюся викликати в себе такий самий викид жаху. Намацую десь в шаленій далині росточок сили...

І вона відгукується. Тіло пронизує пекуча, дика хвиля. Гарячий спалах виривається назовні через мої долоні, якими я тримаю чоловічі плечі.

Імпульс передається прямо через форму, ніби та й не має жодного захисту.

Офіцер навіть не встигає збагнути, що сталося. Очі закочуються, тіло здригається в короткій судомі, він відлітає до стіни і важкою тушою валиться на підлогу, непритомніючи на місці.

Я ж відсахуюся до протилежної стіни, важко дихаючи та приголомшено дивлячись на власні тремтячі пальці. Хвиля гарячого сліпучого струму все ще відлунює в тілі.

Здушую в собі паніку. Не на часі.

Швидко нахиляюся до непритомного офіцера, зриваю з його зап’ястка сітьовик, активую його ж відбитком пальця і перемикаю на себе. Зі зброї лише аварійний різак, його теж прихватизую. Визираю в коридор – порожньо.

До Теї не повертаюся. Чим менше вона знає про те, як і куди я зникла, тим безпечніше. Навряд чи її тут надовго затримають, в разі чого багатий татусь втрутиться.

Пробираюся службовим коридором до технічного паркінгу. За прозорими стінами вирує ніч, над океаном розгортаються сліпучі світлові шоу, а в небі линуть кришталеві яхти Регати.

На стоянці парує десяток компактних, агресивних гравіциклів охорони. Підбігаю до найближчого, прикладаю поцуплений сітьовик і заскакую верхи. Спускаюся до найближчої громадської парковки і відправляю поліцейський гравіцикл автопілотом назад, разом із сітьовиком офіцера. Їх надто легко відстежити.

Щастя, що на парковці нікого – усі давно збіглися витріщатися на кораблі. Тож обираю інший гравіцикл, обертаюсь на поліцейську вежу – та не схоже, щоб там помітили мою втечу. Мабуть, всі роботи задіяні зовні, а люди ще не встигли відреагувати.

Сплачую одним з останніх анонімних жетонів. Зітхання роздратування виривається з грудей – ці кляті жетони закінчуються надто швидко! Я взагалі не планувала витрачати їх, це був мій недоторканний запас на крайній випадок. А тепер я залишаюся майже без коштів перед цифровим простором. Де чисте ім’я Каталеї Ханн вже встигло забруднитися через цього клятого ожилого небіжчика!

Двигун гравіцикла тихо, басовито ричить, піднімаючи апарат у повітря. Натягую шолом, стискаю кермо й вириваюся просто у теплу ніч Парадизу.

Попереду – сліпуче море світла і тисячі гігантських яхт. Якщо я хочу потрапити в Солкор до світанку, доведеться пробратися просто крізь стрій ескадри, ховаючись у тінях їхніх гігантських світлодіодних вітрил.

Вітер вже геть не здається теплим, морські бризки розсікають обличчя, коли мій гравіцикл на шаленій швидкості врізається в хаос нічної Регати. Навколо вихором кружляють сліпучі світлодіодні вітрила гігантських яхт, а повітря дрижить від важкого, басовитого гулу іонних двигунів.

Тут, у розпалі свята розкоші, я – лише крихітна тінь. Пірнаю в туманний, іонізований коридор між двома наймасивнішими суднами, сподіваючись, що сяйво голограм та вибухи салютів прикриють мій маневр. Мені б пробратися за закриту від польотів зону, і сподіватися, що заряду мого транспорту вистачить до материка. Але шлях до моєї мети лежить просто крізь цей живий, мерехтливий лабіринт.

На жаль, спокій триває лічені секунди.

Позаду мене, майже безшумно, з густої димки виринає важка, матова тінь. Аеро-перехоплювач!

Жодного сигнального вогника. Жодного маркування. Він лине так близько, що масивний корпус буквально накриває мій гравіцикл зловісним затінком.

Серце пропускає удар, в роті з’являється гіркий присмак металу. Це не поліція Баннара. Ті блищать білосніжними костюмами, волають сиренами й вимовляють заучені протоколи. Це...

Іржава бляшанка, це мисливець! Професійний, зібраний і смертельно небезпечний.

Мисливець на аллініанців. Звідки він тут? Звідки знає, хто я?!

Не даючи мені часу на розгін, перехоплювач робить різкий ривок. Силовий промінь із низьким гудінням врізається в мій апарат, наглухо блокуючи кермо. Гравіцикл здригається й примусово припарковується до відкритої технічної платформи однієї з яхт.

Як зручно! Під покровом Регати, більшість суден якої певно і взагалі автоматизовані.

Майже не роздумуючи, скидаю ноги на металеву настил-гратку й вихоплюю з-за пояса єдине, що в мене є – поцуплений у поліцейського аварійний різак.

Зі шлюзу катера спокійно, карбуючи кожен крок, виходить постать у важкій, монолітній темній броні. Обриси тіла масивні, владні, а обличчя повністю приховане під суцільним забралом шолома. Від нього віє такою нищівною, упевненою силою, що повітря в легенях миттєво стає важким.