5

– На жаль, чарівна пані, ми знаходимося на островах, а переміщення по воді і повітрю наразі перекриваються. Регата наближається, це може бути небезпечно. Якщо б ми знаходилися на материковій частині, ви могли б легко проїхати до...

– Дякую, – буркаю, теж мені, взірець геніальної логіки. Якої зоредраної порожнечі мене потягнуло на цей клятий Баннар?!

Всередині все кипить. Регати такого рівня узгоджують місяцями! Це не просто випадковість... Солкор. Це його рук справа? Він перекрив сектор? У кого ще дістане на це влади?

Може, це він полює на мене? Щось знає? Чи заодно з Корпорацією? Ті часто вербують клієнтів, обзавівшись на них компроматом. Особливо таких багатих і впливових.

Виходжу, роздумуючи, що робити. Може знайдеться якийсь смільчак, що провезе мене між сотнями яхт? Та де мені такого знайти, я тут взагалі нічого не знаю!

Шукаючи очима бодай якийсь альтернативний вихід, помічаю Тею. Вона вже вабливо вмостилася у відкритому кафе на самій набережній, спостерігаючи за голографічною картою регати.

Шлунок нагадує про себе. Чорт, треба чогось перекусити. Надто багато сил використала. І ця клята шкіра ще. Та, якою нас змушували користуватися у корпорації, так не пекла. Але ж і виявити її значно легше. Особливо для тієї ж самої корпорації.

Підходжу до столика, Тея помічає і привітно маше рукою:

– Приєднуйся!

– Ти знала про це? – обережно запитую, сідаючи на сусіднє пневмокрісло, що тримається на повітрі. – Про регату? Про те, що виліти перекриють?

Тея зупиняє черговий келих біля губ і округлює свої великі, безгрішні карі очі зі щирим здивуванням:

– Що?! Та ти що, Леє! Звідки ж я могла знати? Це ж абсолютний сюрприз! Але це ж неймовірно круто! Подивимося на супер-яхти, розслабимося, вип'ємо... Ну чого ти кислиш, «містер Мрачний»? Застрягти на ніч на найкращому острові Баннара – це ж не катастрофа!

Дивлюся на її безтурботну усмішку, відганяючи настирливу підозру, яка дзижчить, наче комар. Це все дійсно низка збігів? Чи вона навмисно привезла мене на Іберел? Навіщо?

Втім, замовляю собі трохи їжі. Цього разу Тея платити не поспішає, тож доводиться використати свої кошти.

Кафе сяє м’яким неоновим світлом, над головами відвідувачів ширяють прозорі сфери-офіціанти, приймаючи замовлення за частки секунди.

Замовляю поживну синтезовану пасту з морськими водоростями та білковим концентратом – огидна за описом, але згенерована сенсорним кухарем так, що за смаком нагадує найніжніші молюски у вершковому соусі. Розраховуюся одноразовим анонімним жетоном із прихованого запасу, щоб не задіювати сітьовик.

Поки жадібно поповнюю спалені емпатією калорії, океан над нами починає змінюватися.

Це відбувається безшумно й велично. Перші яхти Регати виринають із вечірньої затишної димки на горизонті, мов гігантські кришталеві птахи. Вітрила, виткані з гнучкого світлодіодного волокна, розгортаються просто в повітрі, ловлячи висхідні потоки. Вони линуть низько над водою, залишаючи за собою мерехтливі, райдужні шлейфи іонізованого газу.

Набережна вибухає захопленим гулом. Сотні голограм спалахують у повітрі, затираючи зірки, спалахи камер та аплодисменти багатіїв зливаються з гучним, оксамитовим рокотом турбін. На мить це видовище справді заворожує.

– Боже, це просто диво якесь! – захоплено вигукує Тея, підхоплюючись із місця та притискаючи долоні до скляного загородження.

Я лише глибше насуваю капюшон, ховаючи обличчя в тіні. По спині знову пробігає липкий, гарячий струмок – штучна шкіра на шиї пече все сильніше, під нею починає збиратися мікро-піт, руйнуючи адгезивний шар. Добре, що в цьому натовпі до мене нікому немає діла.

Принаймні, мені так здається.

– Ого, красуне, ти бачила той фрегат із золотим кілем? – над нашим столиком нависає густа тінь.

Поруч виникають троє молодиків у розстебнутих шовкових сорочках із гербами якихось місцевих кланів. У руках кришталеві келихи, погляди масляні, нахабні від безкарності та міцного коктейлю.

– Бачила! Це неймовірно! – наївно сміється Тея, ще не відчуваючи небезпеки.

– А твій похмурий супутник, схоже, взагалі заснув, – один із мажорів, найвищий, із зухвалим татуюванням на вилиці, нахиляється до мене. Від нього тхне солодким терпким алкоголем. – Ей, хлопче, ти чого такий кислий? Чи в тебе грошей не вистачило навіть дівчині на нормальний келих?

– Ми відпочиваємо. Йдіть своєю дорогою, – відказую низьким, підкреслено холодним голосом, не піднімаючи голови.

– Ого, які ми гонорові! – пирхає другий, протягуючи руку. – А ну, покажи обличчя, відпочивальнику...

Він діє раптово й нахабно. Вже наступної секунди його пальці грубо чіпляють щільну тканину мого капюшона й рвучко смикають його назад.

Капюшон злітає. Густа хвиля мого темного волосся падає на плечі, розсипаючись по сірому термо-композиту.

На кілька секунд біля столика западає тиша. Мажори завмирають з розкритими ротами, роздивляючись мої тонкі риси обличчя, виразні губи й палаючі гнівом очі.

– Оце так сюрприз... – протягує той, що з татуюванням, в очах спалахує брудний азарт. – Хлопці, та це ж дівчисько! Та ще й яка лялечка... Чого ж ти ховаєш таку красу під пацанським шматтям?

Він простягає руку, намагаючись схопити мене за підборіддя.

Реакція спрацьовує швидше за думку. Я не задіюю емпатію – надто небезпечно. Перехоплюю зап'ясток, боляче заламуючи пальці вниз, і з силою вдавлюю його кисть у поверхню стола. Келих випадає з його рук і з брязкотом розбивається об підлогу.

– Не торкайся мене, – карбую кожне слово.

– Ох ти ж сучка! – сичить він, намагаючись вирватися, але його друзі вже ступають уперед, оточуючи наш столик.

Тея перелякано зойкає, зачіпаючи свій коктейль. У кафе починається галас, сусідні столики підхоплюються.

І саме в цей момент над набережною розтинає повітря важкий, сухий звук сирени.

Зі стельових ніш прозорого купола плавно опускаються троє високих, масивних дронів-антиконфліктів у дзеркальній броні приватної охорони Баннара. За ними швидким кроком поспішають двоє офіцерів у білосніжних формах із золотими тисненнями.