4

Тея щось захоплено теркотить, активно жестикулюючи. Невимушено кладу руку на її талію, намагаючись максимально відтворити власницький чоловічий жест.

Один із чоловіків повертає голову на її гучний сміх. Погляд ковзає по мені – байдуже, мельком. Серце робить один важкий, гарячий удар... і входить у нормальний ритм. Чекаю оклику у будь-який момент і навіть готова бігти.

Але не доводиться. Спокійно проходимо повз, до стоянки аеро-таксі.

Спрацювало.

Зовні нас знову накриває хвиля солоного океанського бризу, шум хвиль і пахощі тропічних квітів. Попереду, на прозорій плавучій пристані, погойдується вільний швидкісний аерокар із дзеркальними бортами, готовий рушити вглиб архіпелагу.

До Баннара. До Солкора. До Діжжака.

До останнього боюся, що зірветься, але ні. На диво без перешкод опиняємося всередині, Тея вибиває щось на панелі і одразу ж платить наручним сітьовиком. Потім, спохопившись, повертається до мене:

– Ой, ти ж не проти? На Іберел, це головний острів Архіпелагу Баннара, так? Чи тобі кудись в інше місце?

– Мені туди, звідки можна потрапити в Солкор, – знизую плечима. З одного боку, радує, що вона сплачує сама власним сітьовиком і мене не відслідкують. З іншого – це вже починає напружувати. В моєму світі ніхто за тебе просто так не сплачує. Навіть відчуваючи ту шалену симпатію і прихильність. Бо і вони зазвичай надто егоїстичні почуття.

– Солкор? – дивується Тея. – Але ж він в іншому боці Парадизу.

– Виник якийсь збій з моїм квитком, – якомога безтурботніше знизую плечима, скидаючи капюшон. Прохолодне повітря ласкаво торкається шиї, де вже починає неприємно пекти та свербіти штучна шкіра, нагадуючи, що моє маскування далеко не вічне. – Тож щоб не чекати, вирішила добиратися по планеті.

– Але ж це зайвий час!

– То я б той час просиділа на орбіті. Краще вже подивитися Парадиз.

Аерокар плавно, майже безшумно злітає над безкрайнім лазуровим дзеркалом океану, тримаючись на гравітаційній подушці й розтинаючи тепле повітря. За прозорими бортами розсипані смарагдові острови архіпелагу – кожен із них схожий на коштовний камінь у золотій оправі з білосніжного піску.

Тея з насолодою відкидається на м’які сидіння, замовляючи через сенсорний термінал два високі келихи з якимось рожевим флуоресцентним напоєм, який злегка сяє від найменшого дотику до скла.

– Ох, нарешті... – зітхає супутниця, підтягуючи ноги до себе. – Оце я розумію – життя! Мій батько на Теллусі вже всю лисину собі витер, намагаючись видати мене заміж за того нудного синка паливного магната. Рада, що втекла. Вже втретє сюди прилітаю розвіятись, а цей рай повільно лікує мої бідні нерви.

Вона робить ковток і, грайливо примружившись, кидає на мене погляд через трубочку:

– А тебе сюди як занесло?

– Та так, – тисну плечима, – захотілося подивитися. Багато чула.

– А сама звідки? – цікавиться Тея, та я не планую видавати їй правду. Тож називаю першу-ліпшу планету:

– Ламан, – кажу, відпиваючи зі свого бокалу. Напій приємно поколює язик флуоресцентною піною.

– О, – оживляється сусідка, – там, здається, теж хтось один всім заправляє?

Гадки не маю, як там, тому щоб не видати себе, хапаюся за слово:

– «Теж»?

– Ну ти ж знаєш, що на Парадизі є кілька багатих сімей, кожна з яких володіє своєю територією. Яка і називається фамілією власника. Цим архіпелагом, наприклад, заправляє стара купа грошей. Сам дідо Баннар уже ледь дихає, а обрати єдиного спадкоємця так і не спромігся. Уявляєш, скільки тут світських левиць та мисливців крутиться? Усі бідні не знають, за кого з його півдесятка розбещених нащадків хапатися, щоб не прогадати зі статками!

– Тільки не кажи, що ти одна з них, – пирхаю.

– Мені мого «жениха» вистачає, – завзято махає головою Тея.

– Зате знаєш усі місцеві плітки?

– О, це ще що! – Тея подається вперед, очі збуджено спалахують. – То розваги для аматорів. А от Солкор... Ось де справжня драма! Чула про Алара Солкора?

Серце робить коротку паузу, але я лише невимушено змахую вигадану пилинку з рукава худі.

– Вперше почула, коли дами на станції почали падати від запаморочення, – дивлюсь на неї насмішкувато. На жаль, я дійсно нічого про нього не знаю, окрім того, що він власник Солкору і буває геть в інших кругах, ніж мала бути я. Тобто наша зустріч надто малоймовірна, скоріше виключена!

Ну і ще, як виявилось, що він є бісовою копією мого клієнта. Який, порожнечу йому в печінку, вирішив мене заарештувати! Тим самим нарвавшись на...

Ні. Не думати про це.

– Боги, Леє, ти точно з якоїсь глухомані вилізла! – сплескує тим часом в долоні Тея. – Алар – це ж головний біль і мрія всіх дівчат у радіусі десяти світлових миль! Його мати покинула родину, коли він був ще дитиною, а кілька років тому батько загинув за дуже... дивних і темних обставин. Алар залишився єдиним господарем усієї імперії Солкорів.

Єдиним? Отже, версія про брата-близнюка відпадає. Шкода, вона була б дуже доречна. Втім, мовчу, залишаю висновки при собі, поки сусідка взахлин продовжує:

– Розумний, жорстокий, бісово вродливий і холодний, наче вакуум. Кажуть, він міняє своїх фавориток частіше, ніж змінюються орбітальні турніри. Сьогодні дівчина купається в розкоші на його приватній віллі, а завтра її ім'я просто викреслюють із реєстрів перепусток, і вона навіть на орбіту сектора ступити не може! Але знаєш що? Вони все одно шикуються в чергу, аби опинитися на її місці.

– Звучить як типовий зіпсований багатій із завищеним его, – тихо кидаю, дивлячись на морські хвилі позаду.

Знову згадується та коротка, але несподівано бурхлива ніч. О, так, той чоловік теж гарно вмів задовольняти дівчат і дарувати насолоду. Всередині аж спалахує якийсь непотрібний вогник.

Я-то раділа, що завдання виявилось не надто огидним. І так, мені було шкода його вбивати. Але ж... Вейн навчав мене з дитинства! Він заломив величезну ціну за мою свободу. І той чортів файл мав стати моїм останнім внеском.