3

Шаттл м’яко входить у щільні шари атмосфери, і за прозорим ілюмінатором розгортається краса, від якої забиває подих.

Баннар – не просто територія, це цілий архіпелаг смарагдових островів, розсипаних у безкрайньому лазуровому океані. З висоти пташиного польоту він виглядає як футуристична казка: сліпучо-білі вежі готелів і приватних вілл виростають просто з пишних тропічних лісів, а між островами ковзають прозорі світлові мости та аерокари.

Повітря тут навіть крізь фільтри системи вентиляції здається іншим – насичене ароматом квітів, солоним морським бризом і солодким шлейфом дорогих парфумів. Це світ вишуканої розкоші, де кожен метр створений для того, щоб насолоджуватися життям.

Шаттл плавно опускається на плавучий посадковий майданчик, що погойдується на лагідних хвилях.

– Ого-о-о, ти тільки подивися! – вигукує Тея, припадаючи до скла поруч зі мною. – Оце я розумію – відпочинок! Я вже відчуваю, як купую той божественний коктейль з місцевих фруктів!

– Угу, дуже гарно, – погоджуюсь, розстібаючи ремінь безпеки.

Всередині все стискається від напруги. Райський пейзаж анітрохи не присипляє мою пильність.

Коли ми виходимо рукавом трапу в прозорий купольний термінал, залитий м'яким сонячним світлом, нас одразу ж огортає безтурботна спека. І лише я починаю непомітно сканувати натовп. Навколо вирує веселе курортне життя: люди в легких шовкових вбраннях, роботи із багажем, сміх, дзенькіт келихів у відкритих барах.

Але мій погляд миттєво чіпляється за деталь, яка вибивається з цієї ідилії.

Біля виходу з посадкового сектора, вдаючи, що вивчають голографічну карту островів, стоять двоє чоловіків. Спортивна виправка, надто уважні погляди, що ковзають по обличчях пасажирів, і ще моє сенсорне чуття навіть крізь штучну шкіру вловлює напругу. Вони не схожі ні на товстопузих туристів, які вигулюють власні яхти і коханок, ні на друзів, які полюють за красунями. Ні тим більше на подружжя чоловіків.

Корпорація?

Серце пропускає важкий удар. Мене нудить від однієї думки, що це саме мене можуть чекати біля шлюзу.

Я все зробила. Я віддала файл повного скану клієнта. Останнього клієнта!

Мене відпустили. Витягли той клятий чіп. Але я все одно заплутала сліди, я змінила колір волосся і наскільки змогла зовнішність, закрила власну сутність штучною шкірою. Кімк допоміг із документами.

Чи могла Корпорація вийти на нього? Чи міг він здати мене? Чи могли вони дізнатися, що клієнт опинився в утилізаторі? Як мінімум не покинув ту кляту станцію.

І чи дійсно він має відношення до Алара Солкора?

Якщо на всі питання відповісти «так», то... Вейн не змарнував ані хвилини – вони розрахували мій маршрут чи, що вірогідніше, хтось уже злив їм дані про моє переміщення.

Якщо я пройду повз цих двох, мене можуть засікти. Захисний шар штучної шкіри починає пекти на щоках від мого внутрішнього жаху.

– Леє, ти чого застрягла? Ходімо швидше, бо всі аеро-таксі розхоплять! – Тея хапає мене за лікоть.

– Чекай, – я швидко повертаюся до неї, і на секунду послаблюю свій внутрішній блок.

Ледь-ледь, лише на чверть сили, дозволяю своїм властивостям просочитися назовні. Повітря між нами ніби теплішає, стає солодким і п'янким.

Очі Теї спалахують неймовірним захватом. Вона дивиться на мене так, ніби я – найдивовижніша людина у її житті, її найкраща подруга, заради якої вона готова на все.

– Ох... ти така класна! – видихає, аж пританцьовуючи від захвату. – Що таке? Кажи, я все зроблю!

– Мені терміново треба змінити образ, – шепочу їй прямо у вухо, вказуючи поглядом на розкішний двоповерховий салон-бутік елітного одягу прямо в спиральному атріумі терміналу. – Допоможеш?

– Звісно! Влаштуємо шопінг прямо зараз! – захоплено вигукує Тея, заповнюючи собою весь простір. І буквально тягне мене вглиб світлого, ароматного бутіка, відрізаючи нас від поглядів підозрілих чоловіків біля виходу.

У бутіку прохолодно, грає музика якоїсь шалено популярної місцевої зірки і розноситься неймовірно приємний запах. Мої сенсори не вловлюють впливу – схоже, саме композиція підібрана так, щоб викликати найприємніші відчуття.

Навколо – прозорі вішалки, на яких ширяють вбрання з розумної тканини, що підлаштовується під вигини тіла й навіть міняє колір за настроєм власника.

– Доброго дня, леді! Чим можу прислужитися? – до нас миттєво безшумно підпливає стиліст – високий, витончений хлопець у сніжно-білій сорочці з широкими рукавами, що нагадують крила.

Я трохи більше розпускаю свою сенсорну ауру – буквально на пару мікроімпльсів, щоб повітря навколо нас забриніло м'яким, привабливим теплом.

Результат миттєвий. Стиліст завмирає, дивиться на мене з таким щирим захопленням, ніби перед ним з’явилася богиня з прадавніх легенд, і притискає руки до грудей.

– Боги... ви неймовірна, – видихає, забуваючи про всі правила етикету. – Ваша грація... я мушу підібрати для вас щось фатальне!

– Нам треба дещо екстравагантне! – перебиває його Тея, яка уже вважає мене своєю сестрою по крові. Зітхаю, зчепивши зуби. Ненавиджу ці впливи. І позбутися їх набагато складніше, ніж викликати.

Навіть коли припиняється вплив, людина все ще залишається зачарованою. Їй хочеться знову пережити цю ейфорію, вона важко розлучається з власними бажаннями. Деякі згодні переслідувати нас решту життя, аби отримати своє. І мститися.

Ні, це не дар, якому треба заздрити. Це прокляття. Але зараз в мене немає іншого виходу. Я не потраплю більше до Корпорації, до пазурів Вейна, якому мене колись давним давно продав рідний батько.

Я відпрацювала все. Я вільна. Я хочу мій маленький домик на краю галактики, на найзакинутішій планеті. Де двері зачиняються зсередини. Куди ніхто ніколи не зможе потрапити.

Де в маленькому горщику ростиме та біла квітка, які так любила мама.

Мені потрібна ця зоредрана операція! Я хочу позбутися цього недодару-прокляття!