2

– Усе гаразд, дякую, – усміхаюся з легким дівочим ніяковінням і ковзаю по ньому абсолютно незацікавленим поглядом.

Але всередині все холоне. Він стоїть за пів кроку. Занадто близько. Від нього віє небезпечним теплом і силою. Сталеві очі сканують мене, ніби здирають шар за шаром, вишукуючи щось знайоме під штучною шкірою.

– Ви не змогли потрапити на шаттл, – не запитує – констатує. Куточок його вуст ледь помітно сіпається, ніби він смакує мою безпорадність.

– Стався технічний збій. Нічого страшного, – тримаю усмішку, хоча серце гатить у ребра.

Він робить пів кроку вперед, скорочуючи відстань до критичної. Тепер я буквально відчуваю його високий зріст і хижу, зосереджену увагу.

– Системи станції іноді помиляються. Але я – ні, – його голос опускається до напівшепоту, призначеного тільки для мене. – Можу запропонувати вам свій особистий шаттл. Як компенсацію.

У глибині його очей палає сухий, аналітичний розрахунок і щось набагато небезпечніше – впевненість мисливця. Чи не ти сам цей збій і влаштував, привиде?!

Навколо вже збирається натовп дівчат, які закохано витріщаються на мого повсталого з мертвих клієнта. І злісно – на мене.

– Дякую, я не літаю в шаттлах з незнайомцями, – відмовляюся і ганебно тікаю в жіночу вбиральню.

На якусь мить здається, що він мене зараз схопить. Силою заштовхає в той клятий шаттл. Але він не робить жодних спроб.

– Пане Аларе, чи це ви? Чому ви тут? – доноситься наостанок.

Алар, отже. Будемо знайомі. Клієнти ж бо своїх імен зазвичай не розкривають.

У туалеті просто на стіні проєктується світлове табло. Кілька секунд гарячково вивчаю розклад. Чекати годину тут – самогубство. Полечу найближчим рейсом, куди вийде, а на місце дістануся вже по поверхні. Так простіше загубитися. Сподіваюся.

У кабінці активую режим глухої капсули, щоб відсікти будь-яке прослуховування, і виходжу в мережу через анонімний шифратор.

Набираю єдину людину в цій галактиці, якій можу довіряти .

Діжжак відповідає майже одразу. Він у своєму кабінеті, у білосніжному медичному комбінезоні. За його спиною у довгому овальному вікні застиг безтурботний пейзаж спекотного Парадизу. Пальми, майже земні. Море – лазурове.

– Чим можу допомогти? – хмуриться, кілька секунд вдивляється.

Авжеж, не так просто мене впізнати з темним волоссям і темною же шкірою, та й риси, наскільки штучна шкіра дозволяє, змінені. Подаю наш умовлений ще з дитинства знак.

Очі лікаря розширюються, але я заздалегідь тримаю палець біля губ.

– Я тут, на орбіті Парадизу, митна станція, – швидко шепочу. – Будь ласка, купи квиток до Баннара. На своє ім'я. На найближчий рейс. І як тільки я подам сигнал, переоформи його на Каталею Ханн.

Його брова вигинається – схоже, він здогадується, що записана на завтра незнайомка може виявитися сюрпризом.

– У що ти знову встряла? – запитує з тривогою і мимовільно озирається, ніби на мить знову відчуває себе в нашому спільному дитинстві в закритому притулку Корпорації. А не у власному елітному кабінеті.

– Потім, – качаю головою. – Чекаю.

Діжжак уже тягнеться до свого настільного терміналу, і я відключаю зв'язок. Видихаю. Звіряюся з годинником.

Відправлення через вісім хвилин.

Виходжу з вбиральні. Навколо мого недопокійника вже зібрався цілий натовп. Він що, якась місцева шишка? Глава митної станції?

Та й грець із ним.

Повільно, намагаючись злитися з тлом, іду вздовж залу, вдаючи, що просто прогулююся.

На наручний сітьовик приходить умовний сигнал. Готово, мовляв.

Дякую, Діже.

Біля потрібного шлюзу висилаю зворотний сигнал. Зараз, мовляв.

Кілька секунд нічого не відбувається. До закриття посадки – чотири хвилини! Ну ж бо, Діже, швидше! Де ти?

Короткий сигнал.

Є. Квиток у моїй системі.

За один крок опиняюся біля шлюзу – на щастя, основний потік пасажирів уже пройшов. Прикладаю сітьовик до сканера.

– Проходьте, – привітно протаюють пневмодвері, відкриваючи прохід.

Не втримавшись, на секунду озираюся.

Навколо Алара все ще вирує натовп, який щільно закриває мене від його погляду. Дякувати Всесвіту. У глибині холу миготить руда голова дівчинки, дідок у кріслі, біля них якась охорона, чи що?

Але я вже всередині, мені не до того. Вузьким коридором проходжу в салон, знаходжу своє крісло. Пощастило, біля ілюмінатора.

Пасажирів небагато, майже третина місць вільні.

В останній момент поруч зі мною плюхається ефектна брюнетка з купою пакунків.

– Фух, трохи не запізнилася! – тарахкотить, посміюється.

Я посміхаюся у відповідь, і дівчина одразу розпливається в щирій приязні. Чорт, штучну шкіру точно час міняти – схоже, мої властивості вже крізь реактиви просочуються. Усі мене помічають, усі хочуть познайомитися.

– Я Тея, а ти? – вона підсуває під ноги рюкзак, потім пакунки, намагається всістися зручніше і взагалі створює занадто багато шуму.

– Лея, – коротко відказую й відвертаюся до ілюмінатора, спостерігаючи, як шаттл відстиковується від станції.

Невже вдалося?

Сітьовик м'яко вібрує, відправляю Діжжаку коротке: «все ок».

Ще трохи. Приземлитися в Баннарі, а звідти пробратися на територію Солкор.

– ...сам, власною персоною! – доноситься ззаду шепіт двох дівчат відпусткового вигляду.

– Ви про Алара Солкора? – обертається до них моя сусідка.

– Авжеж! Такі, як він, не бувають у загальних секторах митниці! – гаряче доводить одна з пліткарок. – Вони одразу опускаються на планету! Або чекають у спеціальних приватних терміналах!

Серце пропускає удар і болюче падає кудись крізь живіт у п’яти.

Я не очулася? Вона сказала Солкор?

Власник тієї самої території, куди я так відчайдушно намагаюся пробратися?!