1

Пролог

– Стій!

Заціпенівши, я притискаю до грудей одежну кульку. Один дотик – і розумний комбінезон холодною мембраною покриває оголене тіло.

Обертаюся до ліжка. Він не спить.

Його оточує непроникний темний серпанок – цей чоловік занадто обережний. Але навіть під цим покриттям я відчуваю його нищівну міць. Небезпечну нерухомість хижака, який готується до стрибка. Від його мовчання повітря стає густим, наче ртуть.

Останнє замовлення. Останній клієнт у моєму списку.

Вже за кілька годин я назавжди залишу Корпорацію. Нове обличчя, нове ім'я, справжня воля.

– Усього найкращого, пане, – промовляю максимально ввічливо, намагаючись вгамувати шалене серцебиття. Він не міг дізнатися, що я в нього забрала. У нього немає підстав затримувати мене.

Рушаю до сталевих дверей, сподіваючись зробити вирішальний крок у нове життя, коли громом серед ясного неба лунає холодний, владний голос:

– Тебе заарештовано.

Видихнувши крізь стиснуті зуби, повертаюся. Все ж заглядаю крізь темний серпанок, щоб побачити обличчя перед тим, як позбутися його.

Я не хотіла цього, мисливцю. Ти сам винний.

Глава 1

Три дні після того, як його серце зупинилося. Три дні, відколи я скинула тіло в утилізатор і змила з рук чужу кров. Але навіть тут, серед тисяч пасажирів, його голос – холодний, владний, з обіцянкою арешту – досі лунає у моїй свідомості.

Я переконую себе, що він мертвий. Що я вільна. Але пальці досі крижаніють, коли захисні щитки ілюмінатора розкриваються, являючи Парадиз у всій красі Планету-рай, яка має дати мені нове життя.

Або стати моєю могилою, якщо сканери розпізнають штучну шкіру на моєму обличчі.

– Каталеє Ханн, ваша черга наступна, – викликає м'який голос ШІ.

Стискаю кулаки, змушуючи дихання вирівнятися. Після того, що сталося на тій клятій станції, після того, як мені довелося пройти крізь пекло і закривавити руки... назад шляху немає.

Підхоплюю рюкзак і виходжу з каюти. Стикувальний шлюз м'яко випускає мене в пневматичний коридор приймальної станції.

Навколо сотні пасажирів, голографічна реклама, розкішні сади. Але я бачу лише сканери.

Незважаючи на штучну шкіру, прокляття моєї раси все одно просочується назовні. Я відчуваю, як випадковий попутник сповільнює крок, мимоволі притягнутий моєю аурою. За нашою силою полюють. Вона – мій вирок.

– Ваша черга, кабінка 1057, – лунає робот-покажчик.

Крок. Ще крок.

У кабінці навколо спалахують пронизливі зелені промені. Вони лижуть обличчя, проходять уздовж хребта, ковзають по чужому паспорту. Моя підвищена сенсорика відчуває кожне мікросканування навіть крізь штучну шкіру.

Кімк запевняв, що це останній, покращений варіант. Який сканери поки не можуть виявляти.

«Я в безпеці. Вони не дізнаються. Ніхто не дізнається», – повторюю як заклинання.

Кілька нескінченно довгих секунд серце гатить у ребра. Перед очима спалахує той клятий вечір. Застиглий погляд під темним серпанком перед тим, як я скинула тіло в утилізатор. Якщо сканер проникне крізь штучну шкіру – мене заарештують за вбивство.

– Каталеє Ханн, ласкаво просимо на Парадиз.

Двері з протилежного боку відчиняються.

Парадиз. Планета моєї мрії.

Скільки років я намагалася вирватися! З чіпких загребущих лап Корпорації, зі злиднів, залежності – фактично рабства.

Від остогидлих клієнтів і їхніх грьобаних таємниць, які необхідно вивідати. Від їхніх реакцій на моє тіло.

Вдалося! Серце пускається в шалений, полегшений танок. Я вирвалася. Втекла від розшуку, залишила минуле позаду. А попереду – зустріч із єдиним, хто може мені допомогти скинути цю личину.

Прискореним кроком вливаюся в юрбу, пробираючись до терміналів продажів.

Різкий удар у спину на кілька митей вибиває повітря з легенів. Занадто близько до того самого місця, через яке на мене впливали все моє дитинство. Болюча точка на попереку.

По руках і ногах розливається огидна слабкість. Тіло майже зраджує, а в роті з'являється металевий присмак паніки.

Мене викрили! Вони знають, що я зробила з тим клієнтом! Це орієнтування на підозрювану!

Ні, тільки не зараз! Насилу втримую контроль над собою.

Розвертаюся люто. Хоча б вдати, що можу дати відсіч.

– Вибачте! – на ходу кидає руда веснянкувата дівчинка років десяти і проноситься кудись далі, навіть не думаючи зупинятися.

– Шанні! – гукає старечий голос.

Поруч пригальмовує сивий старий зі зморшкуватим обличчям. У розкішному пневматичному кріслі. Досить дорогому, з безліччю сенсорів і наворотів – втім, інші на Парадизі й не з'являються.

– Вибачте їй, батько повернувся, – м'яко посміхається дід, але щось у сірих, зовсім не вицвілих очах насторожує. Так дивляться не на туристів, а на антикваріат, який мріють купити. Чи здати владі.

Втім, мене зараз, напевно, все насторожує. Особливо дотик до спини. Ненавиджу. Посміхаюся йому, киваю – розумію, мовляв.

Швидко купую квиток на шаттл і поспішаю до посадкового шлюзу. До вильоту десять хвилин.

На Парадизі немає як таких міст, планета розділена на території. Якщо я правильно розумію, кожною заправляє якесь багате сімейство. Особисто мені – на Солкор. Там на мене чекає Діжжак.

Просуваюся крізь метушню багатих туристів до потрібного виходу, над яким сяє номер рейсу і вітання загальногалактичною.

І в жаху завмираю. Світ навколо сповільнюється, а кисень перетворюється на рідкий азот у моїх легенях.

Прямо переді мною з сусіднього шлюзу виходить він.

Потужна фігура. Сталеві, випалюючі очі. Ті самі короткі темні пасма.

Чоловік із темного серпанку. Той, чиє обличчя снилося мені кожну останню ніч.

Той, кого я кілька днів тому власноруч вбила.

Не може бути. Цього просто не може бути!

Я чекала на що завгодно: що мене вирішить повернути Коропорація, що перехопить митна поліція.