Полюбити нове життя

Я стояла тримаючи у руці позитивний тест на вагітність і раділа. Я стану мамою, в мені зародилось нове життя. Та це ж справжнісіньке чудо! Звісно, було страшно від усвідомлення, що життя не буде колишнім, буде купа змін та велика відповідальність за нове життя. Але ж як чудово, ми будемо батьками ! Ура!

Вагітність не була проблемною, так іноді щось турбувало та це дрібнички. Ми готувалися до появи нового члена нашої родини. Робили ремонт, закуповували необхідні речі. Обговорювали як це все буде відбуватися, якими батьками ми станемо. Все йшло за планом і без зайвих тривог допоки моя лікарка, яка вела мою вагітність не зламала ногу. З цього моменту почало йти все шкереберть. З'явилося доволі багато сумнівів та питань, яких не виникало на початку вагітності. Чи хороша я мама? Чи здатна я попіклуватись про дитину зараз, поки вона ще в утробі? А потім, після її народження? Невже я недостатньо роблю, щоб маля народилося здоровим? Погано про себе дбаю? Сумнів за сумнівом прокрадалися в моє серце та розум. З кожним днем ставало все страшніше та страшніше усвідомлювати, що дитина от-от народиться. 

Здавалось би, ну змінився лікар, хіба це може так вплинути на сприйняття інформації, на сприйняття себе? Може. Коли лікар про тебе піклується, коли під час кожного візиту каже, що ти молодець, що ти впораєшся, взагалі не виникає сумнівів що до майбутніх подій. Та коли  за кілька місяців до пологів все радикально змінюється, коли на тебе кричать, коли звинувачують у поганих аналізах, які насправді були в межах норми, коли постійно ставляться зневажливо та критикують кожну дію, коли постійно говорять про те, що немає в цьому стані нічого надзвичайного, переконують, що з тебе не буде гарної мами, бо ти ще занадто молода, а мені на той момент був двадцять один рік, стає страшно та тривожно. А що як я не впораюсь? А що як з мене дійсно не вийде хорошої мами?

Це був перший етап неприємних думок та відчуттів. Другий етап настав під час пологів. Не повне розкриття. Відсутність потуг і звинувачення від персоналу, що я не хочу старатися, не хочу робити свою роботу і слова про те, що не дбаю про свою дитину та що через мої неправильні дії з дитиною може трапитись невиправне. Паніка? Шок? Ні це щось інакше. Складно підібрати слова, щоб описати те, що жінка яка народжує відчуває в цей момент. Я почувала себе абсолютно безпорадною та незахищеною, хоч поруч був чоловік, він намагався підтримувати мене, але під негативним тиском персоналу це мало допомагало. 

 Нарешті я бачу дитинку. Але не чую крику. Всередині все завмирає. Хлоп по попі та усі присутні чують пронизливий крик. Замотують у пелюшку та віддають мені. І я розумію, що зі мною відбувається щось не те. Розумію, що не відчуваю тої ейфорії про яку читала в книжках та на форумах. Де безумовна любов, яка накриває тебе з головою коли ти бачиш свою новонароджену дитину? Чому її нема? Невже вони мали рацію? Чому я відчуваю лиш полегшення від того, що все нарешті завершилось? І ти починаєш з'їдати себе цими думками кожен день, заганяючи себе в глухий кут.

Кожен день як попередній, нічого в житті цікавого не відбувається, принаймні так здається у той момент, все однакове та іде по колу. Дитинка росте, все йде за часом та нормами розвитку. Я дбаю про неї. Роблю все, щоб їй було добре та затишно. Переживаю, коли в неї болить животик або лізуть зубки. Хочеться забрати її біль собі. Та чи це любов? Люди кажуть, що ні та починають косо дивитися. І знов ти себе почуваєш поганою, негідною цього чуда. Так і живу з думкою про те, що не люблю свою дитину, бо все ж не так фантастично та яскраво, як розповідають інші.

І ось раптом друга вагітність, не запланована. Чому? Як? Ну як це могло статися? Як далі жити? Знімна квартира, першій дитині ще немає року... Паніка...  Паніка накриває з головою та окрім раціональних питань в голову починають закрадатися сумніви. А що як я не буду любити  й другу дитину? А якщо буду, що буде з першою? Як я їй зможу дивитися в очі? 

Друга вагітність протікає майже непомітно на фоні проблем які виникають під час пошуків нового житла та постійних недуг старшої донечки. Було вирішено не повторювати попередній досвід з пологами та обрати інший пологовий будинок. Так, ремонт був кращий, навіть гаряча вода була постійно. Та от ставлення персоналу виявилося ще гіршим ніж у попередній раз. Що я тільки не почула від них. Страшно уявити, що могло відбуватися як би мого чоловіка не було поруч. Хоч лікарі й намагалися присоромити мене перед ним. Декілька раз мені задавали одне і те саме запитання, чи не соромно мені перед ним за те, що я кричу від болю? В той момент я ніяк не відреагувала, бо була зайнята іншою справою. Та насправді досі не розумію навіщо? Навіщо так ставитися до жінки яка народжує дитину? Це ж не вечерю приготувати! Це нове життя! Було ще багато різного та неприємного. Знов я виявилась лінивою, слабкою, безпорадною, без бажання нормально народжувати. Моя фізіологія не бралась до уваги, або просто я була винна в тому, що така народилась і виросла. Хоч і середнього зросту, але худенька та з вузьким тазом. Насправді тепер вже байдуже. Та тоді це було образливо та боляче. А ще в той момент постійно з'являлася думка про те, що не бути мені хорошою мамою, якщо я навіть нормально народити не можу.

Соціум дуже впливає на наше життя. Ми занадто залежні від думки інших. Особливо в тих речах у яких не розуміємось. Я не знала і досі не знаю як правильно треба народжувати дитину, не знаю як правильно (з погляду лікарів) поводити себе під час пологів. Розраховувала на поміч та підтримку лікарів. Поміч я отримала, а на додачу ще й купу комплексів та сумнівів.

Другі пологи виявились для мене складнішими ніж попередні в усьому. На додаток до знецінення мене як матері я отримала велику кровотечу. Тут претензій не має, схиляю голову, лікарі свою роботу зробили добре. І ось нарешті я чую тихий писк. Ще одне нове життя. Ще одна донечка. Відчуваю щастя? Та якось не дуже. Відчуваю полегшення, що це все закінчилось. Більше не боляче, більше не страшно…