Розділ 2

07:00

Насправді я була здивована тим, що Джонатан такий цікавий співрозмовник, хоча по зовнішньому вигляду я б не сказала. 

— Любі учасники,ми прибуваємо до першої зупинки Полярного експресу, приготуйтеся виходити з потяга.

Я озирнулася по сторонам, усі почали збиратися, тож я повторила за ними.

— Не знав, що в нас будуть зупинки. 

— Я також. 

Ми вийшли з потяга і одразу побачили ковзанку.

— О ні, я не піду туди! — страх охопив мене. 

— Абі, ти чого? — Джонатан підійшов до мене, я звернула увагу на те, що він досить високий. 

— Я боюся. 

— Ковзанку? — я кивнула. — Чому? 

— В дитинстві я зламала руку під час катання.

— Ти більше ніколи не каталася на ковзанах? — я знову кивнула. — Тоді вибач мене. 

— За що? — Джонатан підняв мене на руки і поніс до ковзанки, на усі мої протести він ніяк не реагував. 

Чоловік самостійно натягнув на мої ноги ковзани і попросив у парочки ельфів наколінники для мене. 

— Вони мені не потрібні, я не піду туди. 

— Звісно не підеш, — він подивився на мене, — Я понесу тебе на руках туди. 

— Ні! 

— Абігейл, потрібно боротися зі своїми страхами, тобі вже не п'ять років, ти не впадеш, а навіть якщо й впадеш, то зможеш уникнути серйозного травмування. — в його словах був сенс. 

— Ти вмієш кататися? 

— Так. 

— Тоді я сподіваюся на твою допомогу. 

Джонатан допоміг мені вийти на лід, я відчувала як моє серце ось-ось проб'є ребра і вилетить з грудей. На відміну від мене Джон впевнено стояв на льоду. Оглянувши я помітила, що усі спокійно катаються, одна я боюся. 

— Не звертай увагу на інших, зараз існую тільки я. — чоловік так дивився на мене, що мені стало ніяково. — Спробуй вирівняти ноги… молодець! — він показав мені палець догори, це змусило мене посміхнутися. — Щоб кататися, тобі потрібно використовувати техніку ялинки, — він проїхав трохи вперед і показав мені як це робити, — І якщо дуже страшно, тримайся за поручень або дай мені руки.

— Якщо я буду падати, то потягну тебе за собою.

— Ти не впадеш, повір мені. — і я повірила. Хоч раз у житті я маю діяти як підказує серце, а не мізки. 

Деякий час я тримала Джонатана за руки, він фактично тягнув мене за собою і я могла їхати, та практикувати ялинку. 

— В тебе чудово виходить, Абі! — він аплодував мені коли я самостійно почала кататися. Він так щиро радів за мене, гадаю тільки Лілі так щиро посміхалася мені. 

— Який далі урок? 

— Спробуй набрати швидкість.. що там? — позаду нас був якийсь галас. Як виявилося одна з дівчат влаштувала шоу на льоду, вона дійсно рухається дуже класно, навіть зробила сальто. Усі були у захваті від її виступу. Її партнер на цей день був найбільше вражений.

— Вона молодець! 

— Хочеш так само вміти? 

— Це не для мене, мені спокійніше дивитися на таке зі сторони. 

— Ходімо практикуватися? — він взяв мене за руку і ми повернулися до більш вільної частини ковзанки. Довго практикуватися у нас не вийшло, ельф сповістив про те, що Полярний експрес відправляється далі. 

09:00

Ми повернулися до вагону і на нас чекали конверти, що лежали на наших місцях.

— У цих конвертах питання, на які ви маєте дати відповідь один одному, їх усього п'ять, тож не хвилюйтеся так сильно. — дівчина-ельф покинула наш вагон. 

Я зняла верхній одяг і зайняла своє місце. Джонатан також. 

— Хочеш почати першим? — я вирішила дати право йому почати.

— Тобі личить такий рум'янець. — його слова змусили мене почервоніти ще більше.

— Дякую. — він деякий час дивися на мене.

— Давай я почну. — чоловік відкрив конверт. — Здається ми вже всі їх обговорили. — я поглянула на листок з питаннями.

— Ми не розмовляли про плани на майбутнє. 

— Ким ти бачиш себе через п'ять років?

— Відомою авторкою манхв, що живе у великому будинку з чоловіком та дитиною. 

— Хіба ти зараз не відома?

— Не настільки, наскільки я б хотіла. 

— Зрозуміло. — Джон відклав конверт з питаннями.

— А ти? Ким ти бачиш себе через п'ять років? 

— Щасливою людиною, що живе так, як хоче, а не так як потрібно. — його погляд став трохи сумним. — Також я хочу аби в мене на цей час була сім'я і ми жили у гарному будинку, не обов'язково великому, головне, щоб там було затишно. — з кожним словом він ставав усе сумніше. 

— Наші плани трохи схожі.

— Гадаю у багатьох вони такі як у нас.

12:00

Через ранній підйом я не витримала і заснула на плечі Джона.

— О чорт, вибач! — слід від моєї слюни був на його кофті. — Хочеш я оплачу хімчистку? 

— Не хвилюйся, усе нормально. — він також дрімав. 

— Точно? — він кивнув і хотів спробувати поспати далі. 

— Ми прибуваємо до другої зупинки Полярного експресу! На цей раз ви не змерзнете на вулиці, хо-хо! 

Дівчина-ельф провела нас до якогось приміщення. 

— Ви можете намалювати усі свої емоції на цих полотнах! — вона поглянула на час. — На це завдання у вас є дві години. Залишаю вас самих, усе необхідне ви знайдете тут. — вона вказала на стіл де були фарби та різні пензлики. 

Малювання. Це завдання для мене, а ось Джонатан трохи не розумів, що йому робити. 

— Щоб ти хотів намалювати? — я обрала нам пензлики та палітру фарб. 

— Ріккі. — його пес. 

— Можу допомогти намалювати його силует. 

— Це було б чудово. 

Ми зайняли місце біля вікна і це було найкраще рішення. Засніжений ліс неймовірний. Джонатан дістав телефон і показав мені Ріккі. Це був пес породи Бігль. 

— Хочеш сам намалювати? — Джон трохи не зрозумів мого питання. — Ти будеш тримати олівець і я буду просто керувати твоєю рукою.. я так робила на курсах для учнів, але гадаю це може бути трохи ніяково. — відчуваю, що знову почервоніла. 

— Давай зробимо так! — Джонатан трохи пожвавів і взяв олівець. 

У моїх учнів рука була трохи менше, тож було зручніше ніж тримати руку Джона.