4

Треба, мабуть, їхати додому.

Саме їхати, бо я в своєму віці 60 +, нарешті, зробила те, про що мріяла, але не наважувалася здійснити. Придбала легковий автомобіль, та навчилася їм керувати. Й, дійсно, навчилася, щоб ви там собі не думали. Я ж ціную кожний день мого життя!

Їхати чи не їхати? Майже, як в принца датського… Вже пізно. В конторі залишилася, крім мене тільки охорона. А я все не прийму ніяк рішення.  
Василь на мене образився, та вдома на мене чекатиме тільки тиша…

Десь рік тому мій онук Василь знову зустрів Олену, дочку його класного керівника Зої Василівни. Як з’ясувалося, вони разом працювали в одній IT компанії, в Харкові.

Онук не впізнав її одразу ж. Та це й не дивно. Вона стала такою гарною, а з тим і ніжною, жіночою. Талановитий художник, спеціаліст з комп’ютерної графіки.  До речі, весь графічний дизайн нашої компанії – під її наглядом.

Я знаю цю колишню пихату панянку вже давно. Вони з моїм онуком зтворені один для одного. Чисто сердечно зізнаюсь, трішки допомогла їм зрозуміти це, та зустрітися знову.

  
Зараз вони одружилися, та чекають на народження первістка. Живуть в маленькому будиночку неподалік від Середземного моря.

Оленка, тобто Лєнка, як її називає онук, перейшла на заочне навчання в своєму університеті, де отримає художню освіту. Також багато малює,  точніше “пише”. Її роботи мають багато прихильників в інтернет спільноти.

Василь продовжує працювати дистаційно програмістом там, де й раніше. Тільки став якимось там “сеньором”.

Деякі дурні язики казали, що вони занадто рано зв’язали свої долі. Та нехай вони кажуть, що хочуть. Жити треба для самих себе, а не заради того, щоб про тебе добрі слова казали. Все одно, не скажуть. А ви, принаймні, отримаєте задоволення від життя.

Саме такий девіз моєї онуки. Вона закінчує отримувати вищу освіту за фахом “біологія”.   
Також керує нашим інтернет магазином “Полуничне літо”. Якось їй вдасться поєднувати постійний витік позитиву, креативу з скрупульозним веденням документації.

Та ще й встигає опікуватися безпритульними тваринами. Вона ще в школі цим займалася. Разом із своїм хлопцем – ветеринаром рятують тварин, що збили машини. Добре, коли пара має спільну справу, бо пристрасть швидко закінчується.

Світлана, моя дочка, вже не працює заступником директора школи. Разом з чоловіком вона живе у власному будинку біля моря, зовсім близько від Василя з дружиною.

  
Світланка та Міх Міх опікуються нашою місцевою філією. Також дуже вигідним напрямком є постачання екзотичних рослин, бо попит на них тільки зростає.

Я забула сказати про те, що наша сімейна компанія “Полуничне сяйво” це – закрите акціонерне товариство. Може тому, всі працюють, та ніхто не скиглить.

Не скиглить… Саме цей вираз спадає на думку, коли згадую свого першого зятя.

  
Ніякої злості до нього не залишилося. Доля вже його покарала та, на відміну від інших, дала йому другий шанс.

  
В нього було онкологічне захворювання. Він зосередився на викладанні в виші, та написанні фантастичних книг. Став досить успішним письменником. Зараз він майже закінчив лікування, та перемог онкологію. Його книжки друкуються також в Європі.

Друга дружина виявилася не тільки зовсім чужою, але й невірною. Дитина в неї була не від Олексія. Мати зятя дуже захворіла, коли дізналася про це. Виходить, вона приклала зусиль до руйнування шлюбу сина, заради одруження з цією гадюкою.

Рідкісною гадюкою, треба зауважити. Це ж треба: припертися до літньої свекрухи, що ледь почала одужувати після серцевого нападу! Що вона робила в палаті – не відомо достеменно. Але стара жінка померла через декілька хвилин після її візиту.

Тільки бумеранг долі вразив цю гидоту швидко. Вона загинула в автомобілі через декілька днів.  
Василь з Оленкою та  Олексієм приїхали до мене, коли ще стара жінка була жива. З ним був батько Олексія – Василь.

  
Він був проти розлучення сина, але не втручався. Не був тюхтієм, як я раніше вважала. Просто делікатною людиною.

  
Мені він завжди подобався. Тільки був ще живий мій чоловік, та й він одружений. Я б ніколи не стала розбивати шлюб батькам Олексія.

А тут, одного весняного вечора він з’явився в мене на порозі, разом з онуками та хворим сином. Що мені робити було? Вигнати його?

А він ще й сам напросився залишитися в мене, коли вони поїхали. Буцімто добряче розуміється на лікарських травах. Саме так і було. Він очолює зараз відділ лікарських рослин компанії.

Ми провели разом ніч. І я не буду розповідати про це більш детально. Це – наша особиста справа!

Після смерті його дружини ми стали жити разом. Я вважаю, що в нашому віці не треба звертати увагу на думку інших. Нам було просто добре разом.

  
Діти спочатку були шоковані трохи нашими взаєминами, а потім змирилися. Все ж таки він свій для них, не якась там людина чужа.

  
Думала, Василь теж розділяє мою думку. А, виявляється, що ні.

Сьогодні вранці він запропонував мені вийти за нього заміж. Та почув від мене мою улюблену пісню про неважливість офіційного шлюбу в нашому віці.

Дуже обурився, почав збирати речі, щоб їхати до своєї квартири в місто.

… От і сиджу тепер в ночі сама в темному офісі, боячись вертатися в самотній будинок.

Раптово двері кабінету відчинилися. Я аж підскочила від несподіванки. В дверях стояв мій коханий.

- Ну, й довго тебе чекати ще?  Я без тебе заснути ніяк не можу. А мені завтра рано на работу. Я не ти, запізнюватися не люблю!

  
За награним спокоєм він намагався приховати справжні почуття.

Але я не дала йому часу на “рефлексії". Щосили кинулася на шию. Цілуючи його, прошепотіла:

- Обручку ще не загубив? Тоді давай її сюди. Я згодна. Чи може ти вже якусь собі молодуху знайшов?