2

Час прийшов, й полуничка, яку Оленка віддала замість фіалки, почала давати врожай. Жіночка, нова власниця кущиків була в захваті від ягід: їхнього розміру та смаку. Та вони дійсно були неабиякі, розміром з одногривнєву монету.

Полуницю цього сорту мій батько привіз зі своєї батьківщини, Чернігівської області, більш ніж п'ятдесят років тому. 

На перший погляд, на Чернігівщині не зовсім підходящі умови для великих врожаїв цих соковитих ягід. Але, всупереч ще багатьом «але» сорт був дійсно чудовим. 

Вже в нашому селищі, що зовсім неподалік від Харкова, батько вирощував величезні врожаї цієї примхливої ягоди. Він не таївся від сусідів, охоче дарував кущики, та пригощав полуничками.

Так чи інакше, але саме такий сорт залишився тільки в нашій родині зі всього села. Звичайно, є й інші, проте, на мій погляд, саме цей найбільш соковитий та солодкий. А деякі, навіть, зовсім не схожі на полуницю смаком. Наче траву жуєш! 

Хоча, може бути, це лише моя суб'єктивна точка зору. Й раніше все було смачнішим, ніж зараз. Та так кажуть тільки бабці, що пліткують!

І, якби це лише була думка нашої родини, то як можна пояснити популярність нашої ягідки-полунички в тій самій групі, в соціальній мережі, де онучка обміняла кущики на фіалку? Вона стала там тим, що зараз би назвали «інтернет мемом», або «вірусом». 

Ну, може, я не дуже розуміюся на сучасному IT словнику, але як вирощувати всією родиною величезну кількість полуниці знаю! Побачивши в цій же групі скільки коштував один кущик, схожий за якістю з нашими, вирішила я взяти все це під свій контроль. 

Перш за все я офіційно оформила документи на підприємницьку діяльність. Я багато років вела бухгалтерський облік в деяких фірмах, й знала, що це буде не зайвим.

Також не хотіла підставляти під заздрисні язики пліткарок мою дочку, що тільки розпочала спокійно та успішно працювати на новій посаді заступника директора школи. Вона вже давно заспокоїлася після розлучення з Олексієм. Відверто кажучи, без нього їй набагато краще, ніж було з ним.

Ось про що я, дійсно, тоді не згадала, це про свій вік. Наважитися змінити своє життя в поважному віці. 

Може, це й добре, іноді не згадувати про неважливе, бо якби я тоді почала вагатися, то не сиділа би зараз в моєму улюбленому кабінеті за другою чашкою кави.

А тоді я не думала про те, як досягти заможності, просто робила те, що мені завжди подобалося. Хотілося зробити щось таке, здатне потішитити вже покійного батька. 

Він одного разу мені наснився, був задоволений нашою сімейною командою, та тим, що ми обрали для розвитку саме його улюблену полуницю. З нею він часу проводив більше, ніж з родиною. 

Саме батько навчив нас деяких своїх секретів. Треба саджати не під самим сонцем, полутінь бажаніша. 

Також я вирішила відтворити такі самі умови, що були на батьківському городі. 

Там було багато води, бо то було фактично болото, точніше клаптик землі, відвойований татом та його сусідами. 

Він приніс багато ведер із піском та зтворив унікальний грунт, майже половину якого складав пісок.  Ну й, звичайно, стояв з ранку та до ночі на своїй ділянці догори спиною, прополюючи, поливаючи, пересаджуючи свою улюбленицю.  

Тому й не дивно, що за літо встигав «просмажитися» до чорноти, не їздячи на моря, та й відверто кепкуючи з тих, хто йому пропонував відпочити від своєї «плантації». Він без неї жити не міг. Зробив собі невеликий курінь біля городу, та ночував там, охороняючи свій врожай. 

Полуниця для нього дуже багато значила. Цей клаптик землі він викохав потом свого міцного тіла, всю нерозтрачену жагу до роботи на землі, накопичену за роки військової служби, вклав в неї. 

А коли, через город його проклали трасу, та довелося переносити полуницю на інше місце, він якось дуже швидко почав хворіти та помер від серцевого нападу менш ніж за рік після цього.  

Він нагадував мені якогось стародавнього духа землі, в якого відібрали таємний скарб.

Ось саме так я й планувала організувати наш «крутий» полуничний онлайн бізнес.

Якщо Василь скаржився, що мати його загоняла таскати ведра з піском для майбутньої ділянки, а потім з поливом, то в мене він працював ще більше. На ньому була майже повністю вся наша важка фізична робота. 

А ми, жінки, втрьох  (я та онука, та дочка після роботи) виконували всілякі «дрібниці», як прополювання,  відсаджування пасинків та інше. 

Так, дійсно, робота була не легка, але ніхто не скиглив,  бо всі працювали для себе. Зароблені гроші ми чесно ділили на чотирьох. 

Тим літом ми достатньо заробили. Я хотіла поставити 2 теплиці для нашої годувальниці – полуниці, але діти мене вмовили поїхати перший раз всім разом до Туреччини. 

Вони були прям в захваті. Я більш спокійно про це думала. Дуже сподобалося, що можна купатися в морі рано вранці, дивитися,  як сонце встає прямо з солоної води. Мабуть, все ж таки, діти були праві. Не варто казати їм постійно: що краще б зробили 2 теплиці замість однієї. 

Чому ж так на морі час швидко впливає? Тільки приїхали, а вже повертатися пора. Василь з Оленою навіть плакали по дорозі в аеропорт. 

По приїзду до дому ми знову стали до роботи. Літо добігало свого кінця. Попереду було багато подій: новий класний керівник онука, в яку він закохався, знайомство з її дочкою Оленкою. 

Всі ці події не здатні були зтерти з нашої пам'яті те літо, що ми одноголосно назвали «полуничним».

А далі почався наступний етап нашого маленького сімейного бізнесу.