Зустріч

Він сідає на стілець поруч. Його звати Андрієм, і я зустрічалась із ним багато років тому, ще студенткою. Десь місяць. А потім він просто пішов, так нічого і не пояснивши. 

Звісно, я трохи поплакала, бо вважала, що це кохання всього мого життя. Уже друге за останній рік. Як цікаво, що з віком змінюється ставлення до кохання. Це майже як релігія. На початку життя ти про це навіть не задумуєшся. У юності - віриш. У зрілості - стаєш атеїстом. І тільки старість усе розставить на свої місця.

Так от. А потім він пішов. Я страждала, але не подавала виду. Я легко викреслювала зі свого життя тих, хто мене образив. Із життя - не з думок.

Через рік він повернувся, і ми знову кілька разів зустрілись. Мала дурепа вирішила, що принцу захотілось почуттів, а йому натомість була потрібна тільки пристрасть. Він так і сказав: давай зустрічатись без зобов’язань, за що, звісно, був посланий лісами, полями та морями до найвіддаленішої дупи цього світу. Нахаба!

І тепер, коли ми обоє маємо родини, малолітніх дітей і купу зобов’язань, він ось так виростає переді мною нізвідки й просто питає: «Ти сама?»

Життя кумедне. Я киваю. Сама-самісінька. Так буває навіть тоді, коли ти матір двох дітей. Рідко, але буває. 

- Вип’ємо? - питає Андрій так буденно, ніби ми бачились минулого тижня. 

Киваю. Мені здається, офіціантки більше довіряють чоловікам. Ніби сканують їх гаманець, і точно ідентифікують - “сплатоспроможний”. Варто Андрію було вихопити її погляд у напівтемному приміщені, і вона вже тут як тут - готова записувати і нав’язувати.

Я обираю “Криваву мері”. Бо мені подобається горілка з перцем і солоний томатний сік. А ще подобається, що цей напій різко контрастує з назкою закладу. “Полуничка!” - проноситься в думках і я тихо пхиркаю, - “хто це придумав?”. 

- Тобі смішно? - Андрій сідає поруч, я відчуваю, як його коліно торкається мого під столом. 

Ой-йой, ні, це погана ідея. 

Піднімаю на нього погляд і вмить стаю серйознішою. Повільно відсуваюсь. Він, ніби розуміючи, що порушив дистанцію, відкидається на стілець. Йому приносять пляшку рому. 

Йохохо - ну, ми ж на морі. 

Мені - хейбол з гострим коктейлем. Піднімаємо їх вверх, чокаємось, ненароком торкаємось пальцями. 

- За зустріч, - промовляє він і додає, - чому ти така мовчазна? 

- А що мені тобі казати? - я розставляю акценти інтонацією досить красномовно. 

- Ти б могла бути трохи привітнішою. 

Його густі брови супляться, очі під скельцями окулярів опущені. Я дістаю електронку і демонстративно закурюю. Дим не такий ядучий, як колись, навпаки - приємний, ледь вловимий ментол, за сивою хмаринкою ховається його обличчя з несхвальним виразом. 

- Не люблю, коли жінки палять. 

Теж мені відкриття! Я знаю, ти змолоду не любив. А ще ти поціновувач натуральної краси. Геть косметику - посміююсь тихо. 

- Сподіваюсь, дружина тебе не розчарувала?

Він мовчить, хоча по обличчю видно, що трохи напружився, ніби згадка про кохану відгукується у ньому не найтеплішими відчуттями. Ну нічого, милий, так буває у всіх, по собі знаю. 

- А у тебе з чоловіком все прекрасно? - в його голосі звучить виклик, - Знаю, що ні. Бо тоді ти б не сиділа тут нас самоті. 

Дивлюсь на нього довго, а потім потискаю плечима. 

- Тоді за нас, найзадоволеніших своїм життям людей. 

Він посміхається і п’є ром, лід тихо вдаряється об скло. Музика стає гучнішою, або це алкоголь повільно розчиняє напругу в моїх плечах.

- Ти зовсім не змінилась, - каже Андрій, дивлячись кудись повз мене.

Дивлюсь недовірливо, схиливши голову:

- Брехун. У мене зморшки, двоє дітей і нервовий тик на словосполучення “сімейний відпочинок”.

- А очі ті самі.

Ох. Ну звісно. Очі. Класика. Зараз би ще сказав, що пам’ятає мої парфуми.

Я закочую “ті самі” очі й тягнусь до коктейлю. Він усміхається вже ширше. І, чорт забирай, у кутиках очей у нього з’явились зморшки. Йому личить. Несправедливо. Деяким чоловікам вік додає шарму, а жінкам - записи до косметолога.

Його рука лежить на столі зовсім близько до моєї. Довгі пальці, темний ремінець. Мені завжди подобались красиві чоловічі руки. 

Я відводжу погляд до моря, де темрява вже майже проковтнула пляж, тільки неонова “Полуничка” відбивається в чорній воді рожевими плямами.

- Я хочу на повітря. 

Ми в барі зовсім одні, у темряві задушливо, під його пильним поглядом - дивно. Мені раптом стає тісно у “Полуничці”. Хочеться повітря і свіжості літнього вечора. Червень. Понеділок.  Шанси, щоб відбутися, у цієї зустрічі були нульові.

Протяг зазирає в кафе “Полуничка”, і повітря більше не наповнене запахом моря. У ньому бринить аромат бурі, що наближається: свіжий, озоновий і трошки небезпечний.