Втома

Я хотіла просто побути на самоті, щоб нарешті почути власні думки й викласти їх на папір. Редакторка щодня надсилала “листи щастя” й квапила з книгою, а я… я просто не могла. Не писалось, хоч трісни. Стіни давили, люди давили, обставини - теж. 

Оцінки Дарини у школі залишали бажати кращого, а поведінка Мілани просто зносила дах. Безповоротно. І чим я думала, називаючи молодшу доньку ім’ям, що означає “ніжність”? Хтось точно схибив: або ті писаки, що тлумачать значення імен в Інтернеті, або я щось не так зрозуміла.

Ця дратівливість стискала горло вже кілька тижнів поспіль. А якщо чесно - років. Сімейна рутина тягнула в себе, як безпросвітне, гниле болото. І якщо дітям я ще могла пробачити все через любов, яка була безумовною, то чоловіку пощастило значно менше.

Він не був гулякою, непогано заробляв, любив дітей і, здається, за роки шлюбу не охолов до мене. Але мене постійно переслідувало дивне відчуття заздрості: він належав собі. А я - ні.

Він намагався щадити мої нерви, але замість цього доводив мене недомовками й дрібною брехнею до божевілля. Я знала його надто добре, вгадувала найменшу брехню, дорікала найдрібнішим хибним кроком і вважала, що це правильно, природньо. Я перевиховувала його вже більше десяти років, і тільки тепер зрозуміла, що чоловіків неможливо видресирувати, чорт забирай. Ані час, ані навички, ані обставини не зроблять із нього того, кого малює уява. 

Втім, моя уява більше не малювала. Вона була втомлена, і більше не хотіла створювати образи, яких не існує в природі. Я була втомлена, але не настільки, щоб не продовжувати ламати залізний лом голими руками. 

Я влаштовувала скандали. Він мовчав. Я не розмовляла з ним днями. Він вибачався. Іноді я казала, що розлучусь,  і тоді він справді лякався, бо це звучало як вирок. Але я знала: це лише слова. Я надто звикла до дому, побуту… і стабільності.

До сьогодні.

День був спекотний, як розплавлений мед: густий, золотий, тягучий.

- Пішов нахрін, розгрібайся зі своїм лайном сам, - кинула я у сварці, схопила дітей і відвезла до матері.

А сама помчала вечірньою, розпеченою трасою в бік моря, назустріч яскравому сонцю, що повільно падало за обрій. Мені треба було побути на самоті. І просто подумати. А ще - випити. Випивати наодинці зі своїми думками майже розкіш. Але хтось називає це алкоголізмом. 

Будиночок у відпочинковому комплексі знайшовся з першої спроби. Початок червня. Понеділок. Людей майже немає.

Навколо - сосновий бір, що наповнює повітря різким ароматом хвої. Дерева тягнуться до пляжу, пісок світлий, кремовий, майже намальований. І море - широке, спокійне, як дзеркало. У воді відбиваються темні сосни, їхні тіні тонуть у рожево-помаранчевому світлі заходу.

Сонце сідає повільно, ніби не хоче, щоб день закінчився. У повітрі – гаряча сіль.

Я йду цим пляжем довго. Так довго, що нарешті перестаю думати про щось конкретне, в голові так порожньо, і це чудове відчуття. Натрапляю на маленький занедбаний бар просто біля води. Він виглядає дешево - повний несмак. Неонова вивіска миготить: “Полуничка”. Я всміхаюсь. Провокативно.

У кишені шаленіє телефон. Мій чоловік обожнює відчуття свободи, але йому й на думку не спало б, що колись із гнізда вислизну я. Скидаю виклик, вирубаю звук і заходжу весередину.  

Тут морська сіль змішується з густим як патока тютюновим димом. Алкоголь у повітрі п’янкий і тягучий, ніби молодість, яка давно залишилась позаду.

Я ностальгую, ледь не плачу. 

У колонках гуркоче щось старе, український рок, під який ми вели довгі розмови, пили та палили яблучний “Kiss”. Фу. Я його ненавиділа. Мені завжди подобалось щось інше - різке, справжнє. Горілка з перцем, від неї не чути спирту. Вона обпікає горло й повільно забирає думки. Від неї не хочеться блювати. Принаймні не одразу.

У залі напівтемрява. Прожектори ледь ковзають по стінах. Тут майже порожньо.

Я не хочу підходити до барної стійки. Не люблю цих барменів з акуратними борідками, цих ідеальних хлопчиків з барбершопів із награною ввічливістю: “що вам налити”.

Сьогодні моя прерогатива мовчати. І споглядати. Я споглядаю.

Красуня в червоному бікіні рухається на сцені, підтягнуте тіло, впевнена пластика. Сальма Гайек – не інакше. Вона танцює так, ніби світ належить їй.

Музика лоскоче слух. Серце підхоплює ритм. Нога мимоволі відбиває такт. Я завмираю. Чорт. Я ж не танцюю. Не вмію. І ніколи не вміла.

Офіціантка до мене не поспішає, натомість, відчуваю ледь чутні кроки за спиною, хтось стоїть позаду надто близько. Піднімаю голову і не вірю своїм очам. Ми не бачились років п’ятнадцять, а він досі такий самий, навіть краще. Високий, підтягнутий із непроникним поглядом - неможливо прочитати про що він думає. Очі уважні, інтелігентні, сховані за скельцями охайних прямокутних окулярів, посмішка - обережна, але відкрита. Він не знає, що сказати, бо так само спантеличений, як і я. 

- Як же давно ми не бачились, - вигукує той, від кого в мене колись підкошувались ноги, і я стримуюсь, аби не закотити очі. Яка банальність.

Хоча, якщо чесно, якась тепла хвиля просочується тілом. Мені навіть здається, що ноги трохи слабнуть. Ох уже цей малорухомий спосіб життя. Повернусь додому й точно запишусь у зал.

- Ти тут сама?

Він сідає на стілець поруч. Його звати Андрієм, і я зустрічалась із ним багато років тому, ще студенткою. Десь місяць. А потім він просто пішов, так нічого і не пояснивши.