Розділ 69. Фінал, або вони жили довго та щасливо

Минуло півроку.

Ліріель Світлолиста, тепер вже Ліріельсячно-Вогненна (титул, який вона сама собі вигадала, бо «Лютовогненна - це занадто пафосно»), жила в драконячій печері. І вона розквітла.

Печера тепер виглядала не як звичайне лігвище, а як виставка сучасного мистецтва. На стінах висіли саркастичні таблички: «Обережно, дракон може палити не лише села, а й ваші комплекси», «Тут облаштовано місце для сніданку. Якщо ви не готові до тостів з грибами, залиште свою їжу біля входу». Воргот навчився готувати. Він запевняв, що «якщо ти можеш дихати вогнем, то приготувати яєчню - справа честі».

Відносини дракона і ельфійки були... незвичайними. Вони сварилися майже щодня. Ліріель називала його «переростком з проблемами батьків». Воргот називав її «метеликом з акульою пащею». Але ввечері вони сиділи біля виходу з печери, дивилися на зорі, і Ліріель іноді клала руку на його величезну лапу.

- Знаєш, - сказала вона одного разу. - Ти перший, хто не намагався мене переробити.

- А ти перша, хто не намагався мене вбити. Хоча одного разу ти кинула в мене вазою, коли я сказав, що ельфійська музика звучить як «крик пораненого кота на фоні арфи».

- Бо це образливо. Для кота.

Вони посміхнулися. І поряд з ними зацвів вогонь - теплий, домашній, зовсім не страшний, але дуже яскравий.

А родина Ліріель... вони досі не могли прийти до тями. Мама почала колекціонувати брошури про стресостійкість. Тато придбав навушники з шумозаглушенням. Бабуся, яка навіть померти спокійно не змогла, тепер з’являлася на сімейних зборах лише примарним голограмним повідомленням: «Як там моя саркастична радість? Передайте, щоб не соромилася і робила життя дракону цікавим».

Що Ліріель, власне, і робила.

І одного разу Воргот сказав:

- Люба, а давай усиновимо когось? Наприклад, гоблінчика. Маленького, верткого, щоб ти навчила його бути зухвалим.

- Чудова ідея, - відповіла Ліріель, і її очі заблищали так, що дракон на мить злякався. - Але спочатку давай навчимо його не боятися слона. Бо я планую екскурсії в зоопарк.

І цей день став початком нової легенди - про дракона, якого ніщо не могло злякати, поки він не зустрів маленьку ельфійку з величезним язиком.

Вона все ще була саркастичною. Він все ще часом палив села (але тепер тільки ті, де погано відгукувалися про його дружину). І жили вони довго і... ні, не зовсім щасливо, бо щастя для них полягало в тому, щоб постійно підколювати одне одного.

Але це було те щастя, яке вони обоє заслужили.

Кінець.