Розділ 58. Вхід родини, або Як зруйнувати ідеальну мить

Двері відчинилися, і на порозі з'явилися Ліаннор та Елларіель Світлолисті, а за ними — їхній син, Ліоріель.

Ліаннор виглядав так, ніби готувався до зустрічі з королем: він був у найкращому вбранні, з випрасуваним коміром і парадним жезлом у руці (навіщо він узяв жезл? ніхто не знав). Елларіель була в блакитній сукні, яку вона носила тільки на найважливіші події. Вона виглядала схвильованою, але щасливою.

Ліоріель, брат Ліріель, був молодим ельфом із самовдоволеною усмішкою, яка, здавалося, була вигравірувана на його обличчі від народження. Він тримався з пихатістю, яка могла б конкурувати з драконячою гордістю.

— Донько! — вигукнула Елларіель, побачивши Ліріель. — Ми так раді, що ти перемогла! Ми приїхали, щоб привітати тебе!

— І познайомитися з зятем, — додав Ліаннор, обводячи поглядом кухню. Його погляд зупинився на драконі. Воргот стояв у центрі, величезний, чорний, з палаючими очима. — Вибачте, пане драконе, ми не впевнені, як до вас звертатися...

— Воргот, — відповів дракон. — Просто Воргот.

— Пане Воргот, — чемно кивнув Ліаннор. — Ми чули про вас багато доброго.

— Ви чули про мене від кого? — здивувався дракон.

— Від доньки. Вона писала нам листи. Смішні листи.

Ліріель закрила очі.

— Я писала про дракона, — сказала вона. — Але я не писала, що ви приїдете.

— Ми вирішили зробити сюрприз, — сказала Елларіель, підходячи до доньки. — Ми так пишаємося тобою! Ти пройшла всі випробування, ти перемогла, ти виходиш за дракона! Це найкращий день у нашому житті!

— Вашому чи моєму? — спитала Ліріель.

— Нашому! Тому що ми більше не будемо тебе боятися!

Ліоріель, який досі мовчав, виступив уперед.

— Сестро, — сказав він. — Вітаю. Як там дракон? Не дуже страшний?

— Страшніший за тебе, — відповіла Ліріель. — Але це не важко.

— Я просто питаю.

— Ти завжди питаєш дурниці.

Воргот спостерігав за цією сценою з непідробним інтересом. Він бачив, як Ліріель спілкується з родиною, і розумів, чому вона була такою саркастичною. Її родичі були... особливими.

— Пане драконе, — звернувся до нього Ліаннор. — Ми хотіли б запросити вас на вечерю. Сьогодні ввечері. У нас. У Ельдорії.

— Сьогодні? — перепитав Воргот. — Але ж я тільки-но оголосив про перемогу. Я ще не встиг...

— Ми наполягаємо, — сказала Елларіель. — Це традиція. Родина нареченої має познайомитися з нареченим до весілля.

— Але я дракон, — сказав Воргот. — Дракони не ходять на вечері до родичів.

— А сьогодні підете, — сказав Ліаннор з усмішкою, яка не терпіла заперечень. — Ми привезли з собою найкращого кухаря. Він приготує для вас особливу страву.

— Я вже поїв, — сказав Воргот, показуючи на тарілку Ліріель.

— То ви перекусите. Вечеря — це інше. Це спілкування.

Воргот подивився на Ліріель. Вона стояла з яблуком у руці, бліда, але рішуча.

— Ти хочеш, щоб я пішов? — спитав він.

— Я хочу, щоб вони поїхали, — відповіла вона. — Але вони не поїдуть. Тому доведеться терпіти.

— Як ти це витримувала сто двадцять років?

— Як бачиш — не витримала. Мене вигнали з академії, потім сплавили до тебе, а тепер вони приїхали, щоб зробити моє життя ще цікавішим.

Воргот засміявся. Голосно, від душі.

— Ти неймовірна, — сказав він. — Якщо твої родичі такі ж, як ти, то вечеря буде незабутньою.

— Вони гірші, — сказала Ліріель. — Вони не вміють бути саркастичними. Вони просто дурні.

— Тоді буде весело.

— Якщо ти так думаєш.