Розділ 44. Кімната Ліріель, або Розмова з собою

Ліріель зачинила двері, скинула взуття, лягла на ліжко й заплющила очі.

Вона відчувала порожнечу. Не фізичну, а емоційну. Після розмови з ілюзією вона відчувала себе так, ніби говорила з кимось справжнім. Ніби дракон був там, поруч, і слухав кожне її слово.

- Дурниці, - сказала вона сама до себе. - Це була просто магія. Просто дзеркало. Але чому мені здалося, що він дивиться на мене? Чому мені здалося, що він розуміє?

Вона відкрила очі, подивилася на стелю. Кам'яна стеля, вкрита павутиною, здавалася їй затишнішою, ніж розкішні склепіння її рідної вежі.

- Тут краще, - сказала вона вголос. - Тут немає батьків, які дивляться на мене з докором. Немає брата, який боїться зі мною говорити. Немає викладачів, які очікують, що я буду пай-дівчинкою. Тут є тільки я, дракон, який мене не знає, та інші наречені, які мене бояться. Чудова компанія.

Вона зітхнула, перекинулася на бік і взяла яблуко.

- Але дракон... він інший. Він не боїться. Він спостерігає. Він слухає. І, здається, йому подобається те, що він чує.

Вона відкусила яблуко.

«Або не подобається, - подумала вона. - Але він не прогнав мене. Не спалив. Не виключив з відбору. Значить, я йому цікава. А цікавість - це перший крок до чогось більшого».

Вона доїла яблуко, кинула огризок у кошик (потрапила, бо мала гарний окомір) і лягла спати.

Їй снився дракон. Він стояв перед нею, величезний, страшний, з палаючими очима. Але вона не боялася. Вона простягнула руку й сказала: «Привіт, я Ліріель. А ти?»

І він відповів: «Я знаю, хто ти. Ти та, кого я чекав».