Розділ 40. Велика зала, або Декорації для драми

Друге випробування проходило у Великій залі - тому самому приміщенні, де колись король Теобальд влаштовували бенкети. Тепер тут стояли довгі столи, вкриті білими скатертинами, на столах - пергаменти для запису відповідей, чорнильниці та пера. Для наречених - сім крісел. Для журі - довгий стіл, за яким сиділи: Сер Річард (блідий, із синцями під очима), гоблін Крикс (тремтячий, бо дракон наказав йому доповідати про кожну відповідь), Глиммер (червоний, бо щойно сварився з тролькою через зникнення пирога) та старійшина на ім'я Гельд, якого привезли з іншого королівства для об'єктивності (він нічого не тямив у драконах, але мав гарну бороду).

Дракон, звісно, не був присутній особисто. Але в кутку зали стояло велике магічне дзеркало, в якому відображалося все, що відбувалося. Ніхто не знав, чи дивиться дракон зараз, але всі припускали, що так. І це лякало. Крім Ліріель. Вона навіть помахала дзеркалу рукою, коли зайшла.

- Доброго ранку, пане драконе, - сказала вона. - Сподіваюся, ви снідали. Я - так.

Гоблін Крикс почервонів (наскільки це взагалі можливо для гобліна) і закашлявся. Сер Річард опустив очі. Глиммер пирхнув. Гельд нічого не зрозумів, але кивнув, бо мав гарну бороду.

Сер Річард подивився на неї й подумав: «Вона їсть на випробуванні. Вона їсть. Невже їй байдуже?»

- Пані, - сказав він уголос. - Вибачте, але під час випробування не дозволяється їсти.

- Чому? - спитала Ліріель, відкушуючи шматок.

- Бо це... відволікає.

- Відволікає кого? Вас? Чи мене? Мене не відволікає. Я можу їсти й думати одночасно. Це навичка, яку я розвивала сто двадцять років, сидячи на нудних лекціях.

Сер Річард хотів заперечити, але гоблін Крикс шепнув йому: «Дракон дивиться. Не сваріться з нею. Вона йому подобається».

Сер Річард зітхнув і махнув рукою.

- Дозвольте. Але не розкидайте огризки.

- Я не розкидаю. Я все доїдаю.

Вона сіла в крісло, поклала яблуко на коліна й подивилася на журі.

- Я готова. Задавайте свої запитання.

***

Наречені зайшли по черзі. Першими - принцеси Елеонора та Розалінда. Вони виглядали так, ніби готувалися до власних похоронів: бліді, намальовані, у найкращих сукнях, які вони привезли з собою.

- Ми готові, - сказала Елеонора, сідаючи в крісло.

- Ми вивчили все, що можна, - додала Розалінда.

- І навіть те, що не можна, - закінчила Елеонора.

Вони були драматичними, як завжди. Але Ліріель знала, що під цією драматичністю ховається справжній страх. І не тільки перед випробуванням, а перед тим, що вони можуть програти. Програти - значить повернутися додому, до палацу, де чекають батьки з питаннями: «Ну що, як там дракон? А чому ти не виграла? А що скажуть сусіди?»

Ліріель розуміла їх. Вона сама боялася цього. Але вона не показувала.

Слідом за принцесами зайшла Моргана Темна. Вона несла на плечах кота, а в руках - флакон із зіллям.

- Що це? - спитав Сер Річард, показуючи на флакон.

- Зілля ясного розуму, - відповіла відьма. - Для концентрації.

- Але ж випробування має перевіряти ваші знання, а не дію магічних речовин.

- Зілля не дає знань. Воно тільки допомагає згадати те, що ви вже знаєте.

Сер Річард замислився. Він не був експертом із зілля, тому подивився на Гельда. Гельд кивнув, бо мав гарну бороду.

- Дозволено, - сказав Сер Річард.

Моргана посміхнулася й сіла.

Грунда зайшла з хлібом у руці.

- Вибачте, - сказала вона, побачивши обличчя журі. - Я не встигла поснідати. Можна?

- Випробування триватиме дві години, - сказав Сер Річард. - Ви не зголоднієте.

- Я зголоднію через двадцять хвилин, - відповіла тролька. - Але якщо не можна, то не можна.

Вона поклала хліб на стіл поруч із собою.

Меріель зайшла в акваріумі, який несли тролі. Вона виглядала сонною.

- Я готова, - сказала вона. - Задавайте свої запитання.

Клариса зайшла останньою (крім Ліріель). Вона тримала в руці келих вина.

- Для сміливості, - пояснила вона, побачивши погляди.

- Випробування не перевіряє сміливість, - зауважив Сер Річард.

- Але воно допомагає не хвилюватися.

Вона сіла, зробила ковток і поставила келих на стіл.

Ліріель зайшла останньою. Вона тримала в руці яблуко.

- Для бадьорості, - сказала вона, сідаючи.

Сер Річард зітхнув.

- Почнемо.

***

- Перше запитання, - оголосив Сер Річард, зачитуючи з пергамента. - Скільки років в середньому живе дракон?

Наречені завмерли. 

Елеонора підвела очі до стелі, намагаючись згадати, чи не читала вона про це в дитинстві. Розалінда почала шепотіти: «Три тисячі? Чотири? П'ять?» Морганa випила ковток зілля і її очі заблищали. Грунда жувала хліб (хоча обіцяла не їсти, але не втрималася). Меріель позіхнула. Клариса зробила ковток вина.

Ліріель підняла руку.

- Слухаю вас, пані, - сказав Сер Річард.

- Від трьох до п'яти тисяч років, залежно від умов життя, кількості стресів, частоти сутичок з мисливцями на драконів та якості харчування. Деякі дракони живуть довше, якщо ніхто не намагається їх вбити. Деякі - менше, якщо вони надто часто сваряться з сусідами.

Сер Річард заглянув у пергамент.

- Правильно, - сказав він.

- Звідки ви це знаєте? - не втримався гоблін Крикс.

- Я читала книгу «Дракони та їхні звички». Автор, щоправда, був п'яний, коли писав, але цифри взяв з офіційних джерел.

- Ви цитуєте п'яниць? - здивувався Гельд.

- Я цитую тих, хто говорить правду. П'яні часто говорять правду. Це їхня єдина перевага перед тверезими.

Гельд хотів заперечити, але не знав як, тому кивнув.

***

Тим часом у коридорі за Великою залою зібралися слуги. Вони не мали права бути там, але вони були. Вони хотіли знати, що відбувається. І, якщо чесно, вони хотіли, щоб Ліріель виграла. Не тому, що вона була доброю (хоча вона була добрішою за інших), а тому, що вона не влаштовувала істерик. Вона не кричала. Не вимагала. Не ображала. Вона просто їла яблука й читала книги. Ідеальна наречена для ідеальних слуг.