Розділ 27. Тривожний дзвіночок, або Коли тиша стає підозрілою

Минуло три дні з моменту, коли Ліріель виїхала на відбір. Три дні тиші. Три дні спокою. Три дні, протягом яких її батьки, Ліаннор та Елларіель Світлолисті, насолоджувалися життям так, як не насолоджувалися вже сто двадцять років.

Вони снідали разом, без скандалів. Вони вечеряли разом, без саркастичних коментарів. Вони навіть запросили сусідів на чай - вперше за останні п'ятдесят років, бо боялися, що Ліріель когось образить.

- Як ти почуваєшся, кохана? - спитав Ліаннор, сидячи за сніданком у їдальні, яка вперше за довгий час не тремтіла від скандалів.

- Чудово, - відповіла Елларіель, відпиваючи чай з лепестками троянд. - Я навіть не пам'ятаю, коли востаннє так спокійно снідала. Мабуть, років сто тому.

- А пам'ятаєш той ранок, коли Ліріель сказала, що наш чай «смакує як вода, в якій мили ноги ельфи з нижчим соціальним статусом»?

- Я намагаюся забути. І, здається, мені це вдається. Разом із бажанням жити.

Вони засміялися. Тихо, боячись, що Ліріель почує десь здалеку. Але Ліріель була далеко. За три гірські хребти. І це було чудово.

- Як ти думаєш, що вона зараз робить? - спитала Елларіель.

- Сподіваюся, що її ще не спалили, - відповів Ліаннор. - Але якщо спалили... принаймні це сталося не вдома.

- Ти жахливий батько.

- Я реаліст.

Вони допили чай, і Ліаннор пішов у свій кабінет - місце, куди Ліріель мала вхід тільки з дозволу, але завжди заходила без нього, щоб «переставити книги в логічному порядку, бо в тебе, тату, вони стоять як отара овець, яку пас сліпий пастух».

Елларіель залишилася в їдальні й взялася за вишивку. Вона вишивала дракона. Чому дракона? Бо вона сподівалася, що Ліріель вийде заміж, і хотіла подарувати їй щось символічне. Але в глибині душі Елларіель розуміла, що цей дракон, швидше за все, стане не подарунком, а свідком на суді, коли Ліріель почне його ображати.

Пролунав стукіт у двері.

- Відчинено, - сказала Елларіель.

До кімнати вбіг їхній слуга, молодий ельф на ім'я Фіндор. Він був захеканий, червоний і тримав у руках пергамент.

- Пані! - вигукнув він. - Лист! Із Вогнеземії!

Елларіель випустила вишивку з рук. Її серце калатало. Вона боялася відкривати лист. А що, як там написано, що Ліріель спалили? Або що вона образила дракона, і тепер король Вогнеземії вимагає компенсації? Або що вона влаштувала бунт серед наречених, і тепер усі в лікарні?

- Клич пана, - сказала вона тремтячим голосом.

Фіндор побіг.

За хвилину Ліаннор уже стояв поруч із нею, читаючи листа через плече.

- Відкривай, - сказав він. - Що б там не було, ми це переживемо. Ми пережили її дитинство, переживемо і це.

Елларіель розірвала печатку. Руки тремтіли так, що вона ледь не порвала пергамент.

Вона почала читати вголос:

«Шановні Ліанноре та Елларіель Світлолисті!

Повідомляємо вам, що ваша дочка, Ліріель Світлолиста, успішно пройшла перше випробування Великого Відбору Наречених для дракона Воргота-Лютовогненного.

Вона увійшла до сімки найсильніших учасниць, які продовжать боротьбу за право стати дружиною дракона.

Наступне випробування відбудеться через три дні. Про результати ми повідомимо додатково.

З повагою,
Сер Річард фон Еттерсберг,
Адміністратор відбору.»

Елларіель опустила лист. Подивилася на чоловіка. Чоловік подивився на неї. Фіндор завмер у кутку, боячись дихати.

- Вона... вона пройшла? - прошепотіла Елларіель.

- Схоже на те, - відповів Ліаннор.

- Вона не вибула на першому ж випробуванні?

- Ні.

- Вона не образила дракона?

- Поки що ні.

- Вона не влаштувала скандал?

- Лист про це не повідомляє.

Вони завмерли. А потім Елларіель зробила те, чого не робила вже сто років. Вона засміялася. Голосно. Від душі. Так, що сльози потекли з очей.

- Вона пройшла! - вигукнула вона. - Моя донька пройшла!

- Тихіше, - сказав Ліаннор, але сам не міг стримати посмішки. - Ще рано радіти. Це тільки перше випробування. Попереду ще два.

- Але вона пройшла! Вона не вибула! Вона не зганьбила нашу родину! Принаймні поки що!

Ліаннор замислився. Він був практичним ельфом. Він знав, що радіти рано. Але в глибині душі він теж відчував полегшення. Величезне полегшення. Немов гора впала з плечей.

- Треба повідомити родичів, - сказав він.

- Всіх? - злякалася Елларіель.

- Всіх. Хай знають. Хай бачать, що наша донька не така безнадійна, як вони думали.

- А якщо вона програє наступного разу?

- Тоді ми скажемо, що ми раділи передчасно. Але зараз... зараз ми радіємо.

Він узяв пергамент, перо й почав писати листи. Багатьом листи. Всім, хто колись казав, що Ліріель - ганьба родини. Всім, хто відмовлявся від запрошень на сімейні свята. Всім, хто шепотівся за їхніми спинами.

Він писав:

«Маємо честь повідомити, що наша дочка, Ліріель Світлолиста, успішно пройшла перше випробування Великого Відбору Наречених для дракона Воргота-Лютовогненного. Вона увійшла до сімки найсильніших претенденток. Чекаємо на ваші привітання.»

Він перечитав, задоволено кивнув і відправив з Фіндором.

- А тепер, - сказав він, повертаючись до дружини. - Давай подумаємо про весільну сукню.

- Але ж вона ще не виграла! - обурилася Елларіель.

- Не виграла. Але якщо виграє, в нас не буде часу. Весілля дракона - це подія. Туди приїдуть королі, принцеси, посли. Наша донька має виглядати бездоганно.

Елларіель зрозуміла. Вона кивнула й почала думати.

А в кутку Фіндор, який ще не пішов, почухав потилицю й подумав: «Вони ще не знають, що Ліріель може програти. Але вони вже планують весілля. Це... це називається оптимізм. Або божевілля. Я ще не вирішив».