Розділ 67. Дракон і ельфійка влаштовують хаос на весіллі

Весілля мало стати подією століття. Король Вогнеземії наполіг на пишній церемонії. Запросили всіх: ельфів, гномів, людей, навіть одну ворчливу тролю, яка завжди сиділа в кутку і їла каміння.

Родина Ліріель прибула в повному складі. Батьки тремтіли. Мама шепотіла: «Тільки не зроби нічого такого». Тато дивився на дракона і молився всім ельфійським богам, щоб зять не передумав.

Ліріель виглядала як сон: весільна сукня з невагомого шовку, волосся заплетене в коси, вінок із кришталевих квітів. Вона посміхалась і нагадувала... ну, якби ангел раптом вирішив влаштувати апокаліпсис.

- Пам’ятай, що я казала, - шепнув Воргот їй перед церемонією, схиливши величезну голову. - Жодних жартів про родичів.

- Я ніколи не жартую про родичів, - з ангельською невинністю відповіла Ліріель. - Я їх аналізую. Критично.

Церемонія почалася. Жрець, старенький чоловік з тремтячими руками, читав традиційний текст про єднання вогню і льоду, сили і ніжності, дракона і... він дійшов до рядка «...і нехай дружина буде вірною, тихою і лагідною...»

- О, це про кого? - голосно поцікавилася Ліріель.

В залі стало тихо.

- Якась помилка, - додала вона. - Бо я, по-перше, не вірна нікому, крім своїх принципів. По-друге, тиха я тільки уві сні. А лагідна... Ви мене з кимось плутаєте. Можливо, з тією статуєю в кутку. Вона виглядає лагідною.

Ельфійські родичі позатуляли обличчя руками. Батько схопився за серце. Мама почала пити заспокійливе прямо з фляги.

Воргот натомість засміявся. Гучно, від душі.

- Продовжуйте, жрече, - гаркнув він. - Вона завжди така.

- Я значно гірша, - поправила Ліріель. - Але ви самі обрали, пане драконе.

Під час обміну клятвами Воргот пообіцяв захищати, оберігати і ніколи не спалювати Ліріель.
Ліріель пообіцяла ніколи не називати його «великою ящіркою» (якщо тільки він дуже не розлютить) і іноді годувати з рук.

- Чому іноді? - перепитав Воргот.

- Тому що я лінива. І це чесно.

Бенкет був окремим випробуванням.

Ліріель сіла на чільне місце поряд з драконом, який для зручності стиснувся до розмірів великого коня (хоча все одно займав половину залу). 

Перший тост виголосив король Вогнеземії.

- За молодих! Нехай їхнє кохання буде вічним, як гори, і гарячим, як наше драконяче полум'я!

- Це ми ще подивимося, чиє полум'я гарячіше, - пробурмотіла Ліріель, але так, що почули всі. - Я ще той експрес-доставник адреналіну.

Її бабуся, найстарша ельфійка роду, яка спеціально ожила на це весілля (і тепер шкодувала), спробувала втрутитися:

- Онучко, ти маєш бути чемною. Дракон - поважний...

- Бабусю, - перебила Ліріель, - ти та, хто навчила мене стояти на своєму. Пам’ятаєш, в 30 років я сказала, що не хочу ставати друїдом, а ти підтримала і заявила всій родині, що «це хай той камінь з мохом друїдить, мені внучка потрібна щаслива». Так от, я щаслива. І дракону не завадить, якщо я трохи його потролюватиму.

Воргот, який чув кожне слово, тихо прошепотів гобліну-раднику:

- Якщо вона виживе перший місяць, я поставлю їй пам’ятник. З чистого золота.

- А якщо ні? - боязко запитав гоблін.

- Тоді вона поставить пам’ятник мені, бо я здохну від серцевого нападу, коли вона почне розповідати про нерозбірливість у стосунках своїх родичів.