Розділ 15. Перший конкурс, або Стояти там, де страшно

Наступного ранку всі наречені зібралися біля входу в драконячу печеру. Їх було тридцять. Тридцять жінок різного віку, різного походження, різних здібностей. Але всіх їх об'єднувало одне - страх.

Адміністратор відбору, лицар на прізвисько Сірий Плащ (отримав його не за подвиги, а за те, що його плащ справді був сірим, хоча він запевняв, що колись він був блакитним, але вигорів від страху перед драконом), оголосив перше випробування.

- Шановні наречені! - промовив він, стоячи на підвищенні. - Перший конкурс - демонстрація витривалості та відваги. Ви повинні простояти біля входу в драконячу печеру під впливом аури страху рівно одну годину. Ті, хто витримають, проходять далі. Ті, хто знепритомніють, - вибувають. Ті, хто втечуть, - дискваліфікуються і будуть змушені сплатити штраф за порушення правил.

- Штраф? — обурилася одна з відьом. - Ви ж не казали про штраф!

- Ви не питали, - чемно відповів Сірий Плащ. - Це драконячі правила. А дракони не люблять, коли їхні наречені тікають. Це погано впливає на його самооцінку.

Наречені зашепотілися. Аура страху дракона була легендарною. Казали, що навіть камені тріскалися від неї, а птахи падали замертво за милю.

- А якщо хтось помре від страху? - спитала відьма.

- Не помре. Аура страху не вбиває. Вона тільки лякає.

Ліріель слухала і позіхала. Вона відчувала, як тремтять інші навколо неї. Принцеси бліді, як стіни. Відьми накладають захисні чари. Трольки потягуються, немов перед бійкою.

- Пані, - звернулася вона до сусідки-принцеси. - Візьміть мою руку, якщо вам стане страшно.

- А ви не боїтеся? - спитала та тремтячим голосом.

- А коли це все почнеться? - спитала вона. - Бо я хочу встигнути пообідати. До речі, обід за рахунок організаторів чи мені приносити своє?

Сірий Плащ подивився на неї з подивом.

- Ви не боїтеся?

- Абсолютно. Я вже пройшла найстрашніше випробування в житті - родинну вечерю зі своєю бабусею. Після цього будь-який дракон видасться милим кошеням. Я втомилася, - відповіла Ліріель. - Це різні речі. Боятися - це коли ти думаєш, що помреш. Втомитися - це коли тобі байдуже. Я зараз десь посередині. Між «байдуже» і «давайте вже, бо я хочу спати».

Сірий Плащ перехрестився. Він не був релігійним, але зараз відчув потребу в божественному захисті.

- Починаємо, - сказав він.

Випробування почалося. Наречених підвели до величезної арки, за якою починався спуск у печеру. Звідти долинало дихання - глибоке, важке, з присмаком сірки та старої образи.

Аура вдарила одразу.

Це було не просто відчуття страху. Це було щось більше. Перед очима кожної нареченої почали виникати їхні найглибші кошмари. Хтось бачив себе старим і самотнім, хтось - розтопленим на сковорідці, хтось - змушеним вічно слухати пісні гномів (це, до речі, було найстрашніше).

Наречені затремтіли. Аура страху була жахливою: холод, льодяний жах, видіння власної смерті. Ті, хто не витримував, падали в непритомність.

Ліріель зітхнула.

- І це все? Вдома мій молодший брат влаштовував мені психологічні атаки просто тому, що я з’їла його цукерку. Страх? Та я сама - страх для оточуючих.

Принцеси почали падати одна за одною. Перша впала через п'ять хвилин, друга - через десять. Відьми трималися краще, але й вони хиталися.

Вона попрямувала до печери. Решта наречених блідо тупцювали біля входу.

Біля печери Ліріель зустріла охоронця - гнома на ім’я Торбор. Торбор виглядав так, ніби бачив, як дракон з’їдає його дванадцятьох попередників.

- Дівчино, - просичав він. - Ти впевнена? Деякі панночки плачуть ще на підходах.

- Дощик буде? - байдуже запитала Ліріель, оглядаючи небо. - Бо моя зачіска не терпить вологи, а для дракона я хочу виглядати сліпучо. Нехай знає, кого спалювати.

Торбор кліпнув. Він ніколи не чув, щоб наречені так говорили.

Ліріель стояла. Вона зробила крок уперед, сіла на камінь біля входу, дістала з кишені яблуко й почала його гризти.

Аура страху била навколо, вітер вив, із печери долинало низьке гортанне дихання. Ліріель жувала яблуко й думала.

«Ну що тут такого страшного? - думала вона. - Цей дракон навіть не знає, що таке справжній страх. Справжній страх - це коли ти приходиш на родинну вечерю, а бабуся починає розповідати про те, «якими ми були гордими ельфами 5000 років тому». Це страх. Це жах. Це те, від чого хочеться втекти в печеру до дракона й благати, щоб тебе з'їли, аби не слухати далі».

Одна з наречених, яка ще трималася, обернулася до неї.

- Як... як ти можеш їсти? - прошепотіла вона тремтячим голосом. - Хіба ти не відчуваєш... цього?

- Відчуваю, - відповіла Ліріель, відкушуючи ще шматок. - Але в моєму житті були речі страшніші за ауру голодної рептилії. Наприклад, мій молодший брат, коли він навчився грати на арфі. Повір, цей звук не можна порівняти ні з чим.

- Але... дракон...

- Дракон - це просто велика ящірка з психологічними проблемами. А моя родина - це те, що залишилося б, якби психологи вирішили поекспериментувати. Тому якщо цей конкурс перевіряє страх, я вже виграла.

Через півгодини з тридцяти наречених залишилося семеро. Ліріель сиділа на камені, доїдала друге яблуко й навіть трохи задрімала.

Сірий Плащ дивився на неї з благоговінням.

- Ця ельфійка... вона не людина, - прошепотів він своєму помічникові. - Вона монстр.

- Я чую! - гукнула Ліріель, не відкриваючи очей. - І я сприймаю це як комплімент.

Тим часом у печері, або Дракон дивиться дзеркало

Воргот-Лютовогненний спостерігав за відбором через магічне дзеркало. Це дзеркало було його гордістю - воно показувало все, що відбувається в радіусі десяти миль. Дракон купив його в мандрівного чаклуна за три мішки золота й одного заручника (заручника потім відпустили, він був не смачний).

- Ну що там, гобліне? - гаркнув Воргот, випускаючи кільце диму.

- Пане, більшість наречених уже знепритомніли, - доповів гоблін, нервово перегортаючи нотатки. - Залишилося семеро. Шестеро стоять на ногах ледве дихаючи. І одна... одна сидить на камені й їсть яблука.