Розділ 5. Перший драконічний контакт

Дорога до Вогнеземії зайняла три дні. 

Для ельфійської карети, запряженої двома білими оленями, це була ціла вічність. 

Ліріель витратила цей час з користю: прочитала три книги зі своєї валізи («Історія драконячих воєн», «100 способів пережити падіння з висоти» та «Як зрозуміти, що дракон закоханий, а не просто хоче вас з'їсти»), написала п'ять уїдливих листів родичам (жоден не відправила, але полегшало) і встигла посваритися з візником, який мав необережність сказати, що «дракони - величні створіння».

- Величні? - перепитала Ліріель, висунувшись у вікно. - Вони ж не можуть навіть крила скласти, щоб у двері пройти. Якщо це величність, то я - скромна фіалка.

Візник образився і до кінця дороги не розмовляв. Ліріель це влаштовувало.

Тим часом за вікном змінювалися пейзажі. Зелені ліси Ельдорії поступилися місцем скелястим горам, трави пожовкли, повітря стало гарячішим і сухішим. А потім з'явився він - замок, де мав проходити відбір.

Чорна базальтова будівля височіла на тлі червоного неба. Її вежі диміли цілодобово, а з підземелля долинав низький гул - дракон хропів у своїй печері. Доріжки були викладені вогнестійкою плиткою, на якій навіть взимку можна було смажити яєчню. Лавки з каменю, який не плавиться до 2000 градусів. Дуже романтично.

Біля входу стояли два кам'яних дракони з палаючими очима (магічними, звісно).

Ліріель вийшла з карети й завмерла.

- Нічого собі, - прошепотіла вона. - Виглядає так, ніби архітектор колись дуже сильно образився на ельфів і вирішив побудувати протилежність усьому красивому. Цей замок кричить: «Я агресивний, я страшний, і в мене проблеми з самооцінкою!»

Візник, який почув це, сховав обличчя в долонях.

Інші наречені вже прибули. 

Їх було близько тридцяти - різного віку, виду та ступеня відчаю. Були люди-принцеси в пишних сукнях, були відьми в практичному чорному, була навіть одна тролька (яка, за чутками, прийшла не заміж, а просто подивитися на дракона, бо їй було нудно). І всі вони повернули голови, коли Ліріель вийшла.

Вона була неймовірно красивою. Золотаве волосся виблискувало на сонці, блакитні очі сяяли, фігурка здавалася крихкою, мов кришталева статуетка. На ній була проста, але елегантна сукня кольору неба, яку мати вибрала спеціально, щоб «донька не виглядала як циркачка, яку вигнали з цирку за хуліганство».

- Ой, яка гарненька! - вигукнула одна з принцес. - Така тендітна! Ти, напевно, ельфійка?

- Так, - люб'язно відповіла Ліріель. - А ти, напевно, принцеса, яка витратила три години на зачіску, щоб дракон з'їв тебе разом з нею? Бо локони такі пишні, що їх вистачить на два обеди.

Принцеса зблідла.

- Що... що ти сказала?

- Я сказала: приємно познайомитися. Але ти почула щось інше? Ну, буває. У тебе, мабуть, проблеми зі слухом. Корона тисне на вуха?

Навколо запала тиша. Інші наречені почали перешіптуватися:

- Хто це?

- Ельфійка якась.

- Чому вона така зла?

- І чому вона так гарно усміхається, коли ображає?

Ліріель почула останнє запитання й обернулася до тих, хто шепотівся.

- Бо, любі мої, справжнє мистецтво образи полягає в тому, щоб людина не одразу зрозуміла, що її щойно принизили. А коли зрозуміє - було вже пізно. Це називається «ельфійський сарказм». Вивчайте.

Тролька, яка сиділа осторонь, зареготала.

- Мені подобається ця дівчина! - гукнула вона. - Вона не боїться!

- Чого мені боятися? - знизала плечима Ліріель. - Максимум, що зі мною зроблять, - це відправлять назад до родини. А це вже достатнє покарання.