Звістка про вигнання облетіла ліси швидше, ніж весняна пожежа.
Родина Ліріель прийняла її з… змішаними почуттями. Батько сидів у кріслі й мовчки пив заспокійливий відвар. Мама ховала обличчя в долонях. Молодший брат, якого Ліріель колись назвала «головною помилкою природи після комара», зловтішно посміхався.
- Вітаю, сестро, - сказав він. - Ти єдина, кого вигнали з Академії за три тисячі років її існування.
- Я встановила рекорд? - щиро зраділа Ліріель. - Чудово! Сподіваюся, його виб’ють на табличці біля входу.
- Її не буде, - тихо сказав батько. - Вони просять, щоб ми більше ніколи не згадували твого імені в академічних колах.
- О, то я тепер легенда, яку не можна називати? Чудово! Це ще краще.
Вона пішла до своєї вежі, насвистуючи. Родина залишилася в вітальні.
- Що нам робити? - прошепотіла мама.
- Не знаю, - відповів батько. - Але якщо вона залишиться тут ще на рік, я або збожеволію, або піду жити до гномів. Вони хоч не вдають із себе ідеальних.
І тоді в двері постукав посланець.
Він приніс сувій із золотою печаткою - оголошення про Великий Відбір Наречених для дракона Воргота-Лютовогненного.
Батько прочитав. Перечитав. А потім повільно підвів очі на дружину.
- Елларіель, - сказав він голосом, у якому вперше за довгий час прозвучала надія. - Здається, ми знайшли спосіб.
Мама глянула на сувій, потім у бік вежі, звідки долинав спів Ліріель («Сто років самотності, або Чому моя родина - це цирк без клоунів»).
- Ти впевнений? - спитала вона. - Дракон може її спалити.
- Або вона його, - знизав плечима батько. - У будь-якому разі, вона буде не тут.
Вони обмінялися розуміючими поглядами й пішли вгору - повідомляти доньці «чудову новину».
А Ліріель сиділа на підвіконні своєї вежі, дивилася на ліс і думала про те, що навіть дерева тремтять, коли вона поряд. Але їй було байдуже. Вона чекала на справжнього супротивника - когось, хто не зламається від її слів.
І доля вже готувала їй зустріч з драконом, який теж не знав, що таке страх.
Але це вже зовсім інша історія.