Розділ 1. Та, кого навіть дерева боялися

У королівстві Ельдорія, де вітер ніколи не поривався сильніше легкого подиху, а річки дзюркотіли в такт арфам бардів, ельфи жили розміреним життям. 

Вони плекали гармонію з природою, складали поеми про місячне сяйво та вірили, що голос, підвищений вище шепоту, - це вже агресія. 

Три тисячі років миру, медитацій та ввічливих усмішок зробили цю расу зразком елегантності.

І саме серед цього королівства ідеального спокою народилася Ліріель Світлолиста.

Її поява на світ була осяяна сонячним промінням - як і годиться для ельфійки шляхетного роду. 

Батьки, Ліаннор та Елларіель, тримали немовля на руках і плакали від щастя. Ніхто тоді не знав, що через сто двадцять років вони плакатимуть зовсім з інших причин.

Перші тридцять років Ліріель росла зразковою дитиною. Вона вчилася говорити в два роки (першим словом було «невже?» - вже тоді з інтонацією), читати - в п'ять, а в дванадцять вже дискутувала з батьками про те, чому вечеря має бути о шостій, а не о п'ятій, бо «сонце ще не зайшло, і я не збираюсь їсти, коли на вулиці світло, немов у мавзолеї денних метеликів».

- У кого вона така? - втомлено запитував Ліаннор, поправляючи срібні локони, які почали сивіти раніше часу.

- Можливо, в твою тітку? - припускала Елларіель. - Ту, що колись посварилася з дубом?

- Дерева з нею не сварилися. Вона просто пішла жити в печеру, бо «дуби занадто голосно дихають». Але там була тиша. А тут… - він показав на доньку, яка з ангельською усмішкою розбирала книжкову полицю, коментуючи: «Ця книга про ельфійський етикет? Я краще спалю собі очі свічкою, ніж читатиму, як правильно вітатися з сусідом, якого я не поважаю».

У віці п'ятдесяти років Ліріель остаточно сформувала свій характер. 

Вона була тендітною, мов кришталь. Блакитні очі сяяли невинністю, золотаве волосся падало на плечі, а гострі вушка тремтіли від кожного подиху вітру. Кожен, хто бачив її вперше, думав: «Яка ніжна істота! Її треба оберігати від усього світу!»

За п'ять хвилин спілкування ці ж люди думали: «Орки гуманніші».

Її сарказм був не просто гострим - він був хірургічним інструментом, яким Ліріель розтинала будь-які ілюзії. Дипломатія? Ні, не чула. Тактовність? Це коли ти замість «ти ідіот» кажеш «у тебе багата уява»? Вона вважала це лицемірством.

- Якщо людина робить дурницю, вона має про це знати, — пояснювала Ліріель. - Інакше вона продовжить.

- Але ж можна сказати м'якше! - обурювалися родичі.

- Можна, - погоджувалася вона. - Але де веселощі?