РОЗДІЛ 1. Дейв, клан Драконів. Планета Лічу — 45.

        По довгому коридору зоряної башти, головного управління безпекою Білого альянсу неквапливо йшов командир десятого загону мечників Дейв Сов. Від ходи рипіли його шкіряні обладунки з вставками голубого, дуже рідкісного кремнію. Довге, кольору воронячого крила волосся розвівалось від протягів вентиляційних шахт приміщення. Із за його широких, чоловічих плечей виглядав меч вилитий зі сплаву іридію та вольфраму, в який ще було додано смарагдовий метеорит* планети Дот — 745, яка була знищена альянсом Жнеця десять років тому. Він йшов на зустріч до свого головнокомандувача генерала Кай Гана.                                                                                                                                                                                                        — Знову в якусь дупу мене запхне. Всі дірки мною затикає. Не вже не має гідних для його справ у нашому війську. Після останнього його завдання, ще довго в лікувальному терміналі валявся, нога була розірвана вщент. Дав бог начальника. Хай йому грець! — промовляв сам до себе Дейв по дорозі до кабінету Кая.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               Підійшов до дверей та поглянув у екран зчитування даних. По блакитних очах Дейва промайнув жовтого кольору промінь і двері перед ним відчинились.                                                                                                                                                                                           — Заходь! Заходь Дейв я тебе чекав. Сідай. — запросив старий генерал.                                                                                                                                                                                     — Командир Дейв Сов прибув. Чекаю вашого наказу. — вирівнявся струнко хлопець.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        — Сідай вже! Відкинь свої викаблучування. Ти стільки моїх наказів виконав, вже мені як рідний. — промовив Кай.                                                                                                                                                                                                                                                                  — Рідних без підмоги на смерть не посилають, генерале. — різко відповів Дейв.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            — Та буде тобі, сердитись. Ну, так вийшло. Не подумав, що там буде сорок мечників Жнеця. Але ж ти молодець. Справився. Лихо ти їх порубав на куски та визволив заручників. — хвалив Дейва генерал.                                                                                                                                                                                                                                             — Як би не заручники, то я б не вибрався. Там і сконав. Вони мене винесли на собі до мого зорельота. І до речі, де моя нагорода? Ви обіцяли! — пильно поглянув у очі Кая молодий хлопець.                                                                                                                                                                                                                                                                                 — Ну, ну зараз в мене не має грошей! Давай пізніше. Виконаєш моє невеличке завдання й відразу отримаєш свою винагороду. Я ще й доплачу зі своїх. Клянусь! — обіцяв генерал.                                                                                                                                                                                                                                                                                                       — А як же! Що, проциндрили на планеті розваг на дівок та азартні ігри мої гроші? Не соромно? — шпиняв словами Дейв.                                                                                                                                                                                                                                                   — Звідки ти все знаєш? Ну, так вийшло, але я тобі все віддам. Не переживай. — запевнив старий генерал.                                                                                                                                                                                                                                                                                    — Добре! Повірю вам в сотий раз. Що треба зараз зробити. Не просто так ви мене викликали під вечір? — здогадувався Дейв.                                                                                                                                                                                                                                            — Є завдання, але воно безпечне. Лети на планету Зула — 4.5. Там в таверні під назвою Тінь буде чекати мій шпигун, зелений Го. В нього забереш карту з цінною інформацією. Відразу в своєму зорельоті відійшли її мені. Це вкрай важливо. — дав завдання Кай.                                                                                                                                                                                                                                                                            — Знову сам? А підмога якась буде? — запитував Дейв.                                                                                                                                                                                                                    — Про це ніхто не повинний знати. Ні одна жива душа. Маяк свій заглуши, поки не скинеш мені карту. Зрозумів? — відповів та дав подальші настанови генерал.                                                                                                                                                                               — Ох, не подобаються мені ваші завдання. Я відчуваю себе в кожній бочці затичкою. — промовив сумно Дейв.                                                                                                                                                                                                                                                                  — Не думай так. Ти просто надійний та виконуєш все досконало. Кращу кандидатуру я не знайду. Йди! Вдачі тобі. Та прибуде з тобою світла сила клану Драконів. — побажав старий генерал.                                                                                                                                                                                                                                                              Дейв склав поперед себе руки у замок та нахилив голову в поклоні, розвернувся та пішов до виходу. Його меч на спині відбився блакитним блиском на прощання у очах Кая.                                                                                                                                                                                                                                                                                             Перед відльотом на завдання Дейв забіг провідати свою стареньку матір Лою Сов. Сивоволоса, вона стояла на порозі свого будинку та тримала за руку свого сина.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    — Синку, ти знову на завдання? Побудь трохи зі мною! — просила старенька та зі сльозами на очах дивилась на Дейва.                                                                                                                                                                                                                                                    — Не можу мамо. Будь-ласка почекай мене пару днів і я обіцяю, що візьму трохи вихідних. Ми злітаємо з тобою на планету спогадів. Там ти зможеш побачитись хоч на мить з моїм батьком. Згадаємо його коли він був живий. Скільки часу пройшло. Я вже почав забувати його обличчя. Домовились? — запевнив Дейв матір.                                                                                                                                                                                                                                                                                                — Так синку, так. Я буду чекати! Але в мене серце не на місці. Тривожно мені. Ще пообіцяй Дейве, що будеш берегти себе. Дуже прошу! Ти все дороге, що в мене зосталось в цьому світі. — промовила Лоя та притулилась своєю сивою головою до грудей сина.                                                                                                                                                                                                                                                                                           — Мамо, все буде добре! Мені час. — Дейв взяв руки матері й поцілував їх, розвернувся й пішов до свого зорельота.                                                                                                                                                                                                                                                            Старенька проводжала його поглядом. А серце бухкало та тріпотіло в одно час, ніби передчувало неминучу біду. Таке передчуття в неї було перед загибеллю її чоловіка Зена Сова. «Благослови мого сина всесвіт. Не хай він повернеться живим. Можливо знайдеться біля нього, той хто вбереже його життя. Молю.» — склавши долоні в молитві поперед себе в думках просила сивоволоса Лоя.                                                                                                                                                                                         На другий день Дейв приземлився на зоряній, посадковій смузі планети Зула — 4.5. Взяв маленький літальний чунь* та прибув в зазначений час до таверни Тінь. Вона зовні мала вигляд зеленого прозорого слизня. Слиз рухався переміщаючись на даху невеличкими хвилями та булькав. Дейв сміливо відчинив двері та зробив крок у таверну. В середині до його легенів вдарив сморід гнилого та запрілого приміщення. За столиками сиділо багато зелено-мордих гостей, схожих на жаб. Вони відразу вирячили свої великі очі в бік Дейва та проводжали поглядами його до столика, де чекав зелений Го.                                                                                                                                                                                                                                      — Ти чого не замаскувався? Дивись скільки уваги привернув? — запитав невдоволено Го.                                                                                                                                                                                                                                                                                                       — А з чого б це мені маскуватись. Тут планета Білого альянсу і навіть, якщо ми не схожі один на одного все одно в нас єдині думки. Справедливість, мир та спокій — наша ціль. Яка б істота чи людина не приєдналась до нас, вона зробила свій вибір вести праведне життя. Чи я не правий? — спитав Дейв.                                                                                                                                                                                                          — Та правий! Але ти, ще молодий та зелений й багато чого не розумієш. — відповів Го, чешучи своєю лапою у себе під жирним підборіддям.                                                                                                                                                                                                        — На рахунок, що я молодий, то згоден, але на рахунок, що зелений то ні. — і Дейв засміявся своєю білосніжною посмішкою.                                                                                                                                                                                                                                             — Та ну, тебе. Бери під столом те, по що прийшов й чухай звідси, поки не натрапив на неприємності. — попередив Го.                                                                                                                                                                                                                                                        — Які, ще неприємності? Все ж тихо. — відповів Дейв засовуючи шкіряний клаптик карти собі до сумки на поясі.                                                                                                                                                                                                                                                                 — Скоріше йди та вибирайся з цієї планети. Зло може добряче маскуватись під добро. Запам'ятай слова старого Го. — дав пораду зелений.                                                                                                                                                                                                               — Відкланююсь. — хлопець різко встав із за стола та попрямував до дверей.                                                                                                                                                                                Вийшов на подвір’я й трохи відкашлявся, та задихав на повні легені свіжим повітрям. Швидко пішов до чуня,* але всю відстань до літального апарату його супроводжував гострий та лютий погляд. Дейв його відчув спиною та різко обернувся. Позаду нікого не було.                                                                                                                                                                                                                                                                     Вивів свій зореліт на орбіту планети Зула, він видихнув з полегшенням. Підійшов до шухлядки, яка переміщає маленькі предмети в просторі. Закинув в середину карту та нажав клавішу „Пуск.“ Пристрій зашумів й через секунду шухляда відкрилась знову. Вона була пуста.                                                                                                                                                                                                                                             — Все. Відправив. Завдання напрочуд легке виявилось. Тепер й додому час настав повертатись. — замружив очі Дейв від задоволення. — Мей!                                                                                                                                                                                                    — До ваших послуг капітане! Наказуйте! — відповіла система зорельоту Мей.                                                                                                                                                                             — Мей! Координати 458.1515.354. — з командував хлопець й зручно вмостився у капітанське шкіряне крісло.                                                                                                                                                                                                                                                                           — Слухаюсь. Курс Лічу — 45. Приємного польоту додому капітане. — побажала система. На моніторі управління заблискали цифри й зореліт ліг на заданий курс.                                                                                                                                                                               Через пів години польоту, коли Дейв розслаблено лежав у кріслі, зореліт струснуло з великою силою. По екрані управління забігали попередження, що система зорельоту дала збій.                                                                                                                                                                                                                                                                          — Увага! Увага! Втрата керування! Пошкоджено модуль управління! Пошкоджено модуль управління! Падіння на планету Пе — 132 через три хвилини. — сповіщала Мей.                                                                                                                                                                                                                                                                                                     — Мей, ручне керування! — наказав Дейв й вхопив поручні штурвала. Почав різко викручувати в бік, але зореліт не реагував. Він з великою швидкістю нісся до орбіти безлюдної планети. Дейв зрозумів, що падіння неминуче. Сів зручніше в крісло та почав застібувати на собі паски безпеки.                                                                                                                                                                                                                                        — Падаю! Падаю! Прошу допомоги! Зореліт Мей втратив керування. Я капітан Дейв Сов, хто почує прошу шукати мене за координатами 369.456.7895. — Дейв дивився через скло зорельота, який входив в круте піке та активував захисне поле на носі літака для по м’якшення удару об поверхню планети.                                                                                                                                                                                                       — До зіткнення з поверхнею планети залишилось чотири, три, два....— відраховувала система. Хлопець закрив очі перед падінням.                                                                                                                                                                                                                  — Один... — дорахував Дейв.                                                                                                                                                                                                                                                                        Вибух. Тріск метала, вогонь обхопив капітанський мостик зорельоту. Хлопець швидко відстібнув паски безпеки та вдихаючи їдкий, отруйний дим, який заповнював відсік, почав пробиратись до аварійного виходу. Намацав та приклав долоню до системи, яка відчиняє двері. Вони через секунду відлетіли в бік. Дейв задихаючись виплигнув у отвір. Впав спиною на порепану від відсутності вологи землю планети Пе — 132. За ним із за великого валуна знову спостерігав той самий гострий погляд.                                                                                                                                                                                                                                                                                             Смарагдовий метеорит* планети Дот -745 — при переплавленні в метал на зброю до нього додається кров майбутнього господаря. Після виплавки до зброї може доторкнутись тільки той, хто додав свою кров — тобто господар.                                      Чунь* — маленький за розміром, літальний апарат схожий на кулю.