47

З того часу, як герцог Ештон відвіз свою коханку на заїжджий двір пройшла не одна година.

- Що ж тепер робити, Берті? – питала Марджі чоловіка, сидячи біля нього на зручній м'якій софі, поїдаючи солодкі фрукти. - Річард так просто не відмовиться від сина, - заключила вона після їхньої тривалої розмови, в якій кожен відстоював, захищав бік свого родича, поки вони не розплутали цей плутаний клубок правди та неправди.

- Боже мій! Роббі – син мого Річі, тобто мій племінник. - Бертольд не міг ніяк повірити в правду, що відкрилася. – Але за законом хлопчик – син отця Гаврилія, народжений у шлюбі. Річард не має жодних прав на нього.

- Мабуть, він має змиритися з гіркою долею.

- Змиритися? Легко тобі казати. Адже це його другий син, народжений поза шлюбом, другий бастард, який не має права на герцогство. Якщо Джонатана він зробив своїм законним сином, і дав йому тимчасовий титул графа Колберрі, то таке в нього не вийде з Робертом, тому що той уже має законного батька, чиє ім'я він носить від народження. Це глухий кут, Марджі! Це глухий кут! Бідний мій Річі, бідний мій хлопчик. Як же йому важко зараз!

- Не сумуй, любий, - віконтеса пригорнулася до теплих грудей чоловіка, обійнявши його однією рукою за плече, а другою - перебираючи його золотисте волосся, таким чином, намагаючись вгамувати його хвилювання і смуток. - Все якось владнається. Ось побачиш.

Марджі розповіла чоловікові історію кохання чи нелюбові між її племінницею та його племінником.

- Він відбив її у найкращого друга? Це зовсім не схоже на Річі. Честь для нього понад усе. Мабуть, він справді шалено її любив, коли пішов на таке.

- Після того, як вона йому відмовила втретє і востаннє, то поїхала працювати гувернанткою до будинку віконта Кернтона. Там був п'ятирічний хлопчик, який потребував гарного виховання та навчання.

- Як ти сказала? Віконт… Як там його? Назви ще раз ім'я, будь ласка.

- Віконт Кернтон.

- Кернтон! – Очі Бертольда полізли на лоба від почутого.

- Любий, чого ти так дивуєшся? Ти знаєш віконта Кернтона? - Настала черга Марджі дивуватися.

- Ні, не знаю, не знав, та й не зможу більше взнати. Він уже понад п'ятнадцять років, як помер.

- Як більш як п'ятнадцять років? Адже моя Кеті працювала в нього шість років тому. Таке не може бути. Та й звідки тобі відоме це ім'я?

- Ти будеш, страшенно здивована, кохана. Але віконт Кернтон був дідусем Річарда, батьком його матінки.

Віконтеса Крекстон відкрила рота від подиву, вона не могла ніяк повірити тому, що почула.

- Мені здається, я зрозумів, як вдалося моєму Річі й твоїй Кетті зачати такого чудового синочка, яким є Роббі.

- Ти натякаєш на те, що Кетрін пішла служити гувернанткою в будинок твого племінника, не здогадуючись про те, що віконт Кернтон і герцог Ештон одна особа? Так?

- Якось так, люба. Ти знаєш сина Річарда, Джонатана. Він втік із коледжу в пошуках зниклої матінки.

- Він вважав Кетрін своєю матінкою? Не можу в це повірити. Вона про це мені не писала. Негідне дівчисько мені багато про що не писало. Вона приховала все від мене та Едварда. Але чому вона не відмовилася від місця одразу, коли дізналася, хто насправді батько хлопчика? Адже вона терпіти не могла Річарда. Ти б бачив, як вона повзала перед батьком, вся в сльозах, благаючи його не видавати її заміж за герцога. І після цього погодилася працювати у його будинку!? Не зрозумію чому?

- Не знаю, люба, не знаю, - Бертольд дуже дбайливо обхопив кохану дружину за лікоть, бачачи, в якому сумному стані вона була.

- Я зрозуміла, Берні, чому, - раптом схаменулась з місця жінка, вивернувшись з теплих обіймів коханого чоловіка. – Зрозуміла!

- Чому? - дуже обережно запитав той, боячись засмутити кохану найменшим, зайвим словом.

- Вона хотіла віддати якнайшвидше гроші за оренду будинку, який зняв для нас Річард. Не хотіла бути зобов'язаною  йому нічим. Ото вже мені яка гордячка вишукалася! – розлючено вигукнула жінка, підтримуючи свій величезний живіт однією рукою, другою – дуже бурхливо жестикулюючи.

- Не треба, Марджі, не хвилюйся, - спробував чоловік вгамувати люту дружину. - Тобі шкідливо, кохана. Пам'ятай про нашого малюка, - додав він, приклавши руку до її живота поруч з її рукою, хвилюючись за дитинку, що ще не народилася.

- Ти маєш рацію, Берні. Маєш рацію, - погодилася вона, послухавши умовляння чоловіка.

Поклавши голову на надійне, чоловіче плече, Марджі продовжила говорити, але вже в спокійнішому тоні.

- І що там між ними сталося, любий, як ти вважаєш? - Це питання сильно її хвилювало.

- За результатами цієї події ми приходимося дядьком і тіткою чудовому чорноокому і рожевощокому малюкові, - підсумував Бертольд, посміхнувшись своїм вдалим жартом.

- Боже мій, Річард - отець Роббі! - Марджі ніяк не могла повірити цьому, сівши на софу.

- Ти так це кажеш, ніби раніше не здогадалася про це, коли малюк підріс і стала надто вже помітна його схожість з Річардом.

- Так, я бачила це і помічала це. Не приховую.