37

Аврора не бачила старшу онучку понад дванадцять років з похорону її матері, першої дружини її старшого сина Генрі, яка померла під час пологів другої дитини. То справді був хлопчик, майбутній спадкоємець почесного титулу барона Нільдерстоуна. На жаль, її син більше не мав синів після другого шлюбу і цей титул після його раптової смерті перейшов далекому родичу з північної Ірландії так, як її молодший син обіймав сан священника і дотримувався аскетизму. Бути бароном і духовним лицем було неприпустимо для аскета та для священнослужителя. Через це титул барона Нільдерстоуна, яким Генрі володів лише п'ятнадцять років, перейшов до містера Даріуса Балвіна. Генрі Стокмі отримав баронство у спадок від троюрідного дядечка з боку бабки, який помер, так і не давши цьому світу спадкоємця чоловічого роду. За збігом обставин або через сімейне прокляття, але титул барона Нільдерстоуна знову перейшов до іншої сім'ї. І, схоже, що незабаром знову перейде іншому далекому родичу, оскільки, маючи чотирьох доньок і жодного сина чоловічого роду, шістдесяти п’ятирічному Даріусу не світило обзавестися сином у майбутньому. Чи то доля, чи прокляття, чи то один з Нільдерстоунів зробив якийсь смертний гріх, через що їхній рід і прізвище були прокляті і Господом, і людьми. І за це їхнє родове дерево мало зникнути навіки.

- Дай, я на тебе подивлюся, люба, - буркнула Аврора, розглядаючи дівчинку з усіх боків, немов нову сукню. - Ти мене не впізнаєш? Ну звичайно! Яка ж я дурна! Як ти можеш мене упізнати, якщо ніколи не бачила раніше. Це твоя сестра мусить мене пам'ятати. Ми з нею бачилися багато років тому, коли вона була приблизно твого віку, що ти зараз. Я твоя бабуся. А тебе звати Ен? Так? Я пам'ятаю Генрі, твій тато, - жінка взяла дівчинку за руку, - покійний, - пустивши награну сльозинку, виправила вона, доторкнувшись хустинкою до щоки,  витираючи нібито мокрий слід, - писав мені, коли ще був живий.

- Анет, - наполягла на своєму дівчинка, вимірявши бабусю холодним і впевненим поглядом, даючи цим зрозуміти, що кликати її треба тільки так і не інакше.

- Яка ти вже велика, Анет! – посміхнулася місис Стокмі, погоджуючись з онукою. - Років то тобі скільки? Одинадцять, мабуть?

- Ні, минулої весни виповнилося вісім, - відповіла дочка покійного барона Нільдерстоуна, уважно вивчаючи свою бабусю.

- А виглядаєш набагато старше, люба.

- Так, я знаю. Мені всі про це твердять.

- А де твоя старша сестра?

- У кареті.

- У кареті?! - здивувалася Аврора, відпустивши руку дитини. – А чому вона не виходить звідти? Заснула в дорозі, бідолаха.

- Ні, просто не бажає виходити, - спокійно повідомила дівчинка, чудово розуміючи, що слова, кинуті її сестрою перед самим приїздом, призначалися лише для них із нею вух, а не для вух сімейства Стокмі. Мало того, ті в жодному разі не мали знати про небажання її старшої сестри приїжджати сюди. Але через те, що її кохана сестричка цього ранку не поділилася з молодшою родичкою смачним яблуком, з'ївши його цілим, та вирішила їй помститися таким підступним способом, при цьому вдавши, що вона, бувши ще занадто маленькою, просто не розуміє, що видавати чужі таємниці некрасиво та неприйнятно у шановному суспільстві.

- Не хоче виходити? – страшно здивувалася місис Стокмі, схиливши очі до неба. - Чому? Вона боїться, що вас погано приймуть у будинку вашого дядечка?

- Ні, вона нічого не боїться. Моя сестра дуже смілива та жвава, вміє за себе постояти. Ви їй пальця в рот не кладіть, бо вона його відкусить. Вона надто вперта і примхлива, завжди домагається того, чого хоче, і для неї не має значення – прийнятно це чи ні.

- Невже? То чого вона не виходить назовні? Їй доведеться все одно вийти звідти. Адже вона в тебе не дурна, розуміє це, так? Адже їй має бути вже 20 років, якщо я не помиляюся. Досить доросла, щоб розпочати пошук свого казкового принца на білому коні. Тоді як вона знайде його, якщо сидітиме в кареті?

- Як ви самі помітили, бабусю, вона не дурна, і розуміє, що в цій глушині навряд чи водяться прекрасні принци! Тому вона сидить там і гірко ридає. Усі її казкові кавалери залишились у Лондоні. І навряд чи хтось із них в ім'я великої любові до неї зробить такий великий подвиг і примчить за нею на білому коні в цю діру, до якої вона змушена була приїхати.

Поки місис Стокмі з роззявленим ротом намагалася зрозуміти чи жартувала дівчинка, чи говорила серйозно, то винуватиця їхньої дискусії випливла з карети непоміченою.

- Браво, Анет, ти перевершила себе сьогодні! - почула вона примхливий голос, що належав точно її старшій онучці, яку так добре описала її молодша сестра. - Твій дотепний гумор такий чарівний, що йому немає рівних. Вмієш ти розпочинати знайомства з новими людьми.

Бабуся дівчаток роззявила свій рот від подиву. Перед нею стояла її повна копія, коли тій було стільки ж років, як зараз її внучці. Поки молодша сестра пішла зовнішністю в чоловічу лінію Стокмі, - була такою ж непоказною, як брати Генрі й Гаврилій, - то старша сестра успадкувала риси матері Аврори, яка в молодості була такою красунею, яку ще не бачив цей світ.

Почуття заздрощів пронизали місис Стокмі. Ще ніколи вона такого не відчувала. Їй було боляче дивитися на молоду, сповнену енергії та сил дівчину, коли вона вже такою не була. Дівоча шкіра була білою і випромінювала свіжість і молодість, обличчя не мало ні єдиної вади, тоді як в Аврори шкіра виглядала втомленою і тьмяною, а навколо очей і носа виднілися глибокі зморшки, що видавали її справжній вік. Хоча місис Стокмі й виглядала на десять, а то й п'ятнадцять років молодше, і всі матрони її віку заздрили її зовнішності, але в порівнянні з цією юною особою Аврора почувала себе старою бабусею, якою вона їй і була насправді.