33

- Як я мав рацію тоді! - з глибоким сумом і моторошним болем у голосі мовив Річард, осідлавши свого коня і спрямувавши його в бік замку. - Кетрін, на жаль, так і не дізналася, що ми з нею мали одружитися тоді, покинувши мене. Невже вона не здогадалася, що отця Гаврилія я запросив у маєток для того, щоб він нас повінчав? Або вона здогадувалася, тому й втекла, не бажаючи ставати моєю дружиною і терпіти мої ласки та дотики до неї до кінця своїх днів, доки Господь нас не розлучить.

«А ось весь Лондон більше пів року патякав про це. Точніше про наше весілля, що не відбулося. Про те, що від найзавиднішого нареченого втекла наречена!»

- Яким посміховиськом я був тоді!

«Однак мені було на той час байдуже. Поки вся столиця вважала, що міс Бекетт втекла від мене, - потішаючись наді мною за моєю спиною, відкрито, звичайно, ніхто не казав мені такого, - я вважав, що вона зникла, що її викрали та що їй загрожувала небезпека».

- Дурень! - Герцог Ештон так голосно вигукнув, що його кінь став дибки, ледь не скинувши вершника зі своєї спини на промерзлу землю, вистелену білим снігом.

Фиркаючи, він за хвилину заспокоївся від погладжувань свого господаря і від заспокійливих тихих слів.

- Пробач мені, хлопче, - тихо шепотів Річард своєму коню. - Ця жінка зведе не тільки мене в могилу, а й тебе, якщо я не буду обережним.

Пустивши Стормі тихим галопом, чоловік замислився, згадуючи минулі роки страждань та пекельних мук, поки він шукав свою кохану, зниклу наречену. Понад два місяці він вважав, що якісь виродки викрали Кеті з розрахунком на викуп, але ніхто не вимагав викупу, і Річард почав думати, що його таємний недоброзичливець чи ворог вирішив так йому помститися за щось. За що саме він тільки здогадувався. Напевно, заздрість змусила мерзотника піти на таке. Багато хто заздрив його високому становищу в суспільстві, титулам, грошам, численним коханкам, красі, його славі «найзавиднішого нареченого у всій Англії».

Річард пригадав, як божеволів перші дні через невідомість того, де могла бути Кетрін, чи була вона здорова та в безпеці. Після того, як він дізнався від її тітки та батька, що дівчина в них не з'являлася, він найняв детектива, найкращого, за порадою Дерека, щоб розпочати негайні її пошуки. Всюди були розвішані її портрети, намальовані вмілим художником. Весь Лондон гудів про це, але після місяця безрезультатних пошуків жандарми кинули цю справу, все більше переконуючись у правоті тих, хто вважав, що міс Беккет просто втекла від нього добровільно, тобто сховалась надійно. Хоча й були ті, хто дотримувався його думки про те, що дівчину викрали. Щоправда, їхні думки дещо відрізнялися. Герцог вважав, що Кетрін не могла його покинути через велику любов до нього, а пліткарі – через вигоду, яка була б після такого блискучого союзу. Адже яка розсудлива міс могла з власної волі втекти від такого красивого і мужнього чоловіка, про ніч кохання, з яким мріяла кожна дівчина та жінка віком від п'ятнадцяти до сорока років, тим більше стати герцогинею Ештон?

«Наречена, що втекла» - так вважав констебль поліції, закривши справу після півтора місяця пошуків, які ні до чого не привели.

«В перший вечір я все чекав і чекав, що Кеті скоро повернеться і скаже, що… - думав про себе Річард, повільно їдучи верхи. – Що скаже? А мені було все одно, що вона скаже, аби скоріше повернулася, і я міг би забути це, як страшний сон. Але час біг, мені ледве вдалося вкласти Джонні в ліжко і заколисати. А потім я мучився наодинці через тривогу і найгірші побоювання. Минали хвилина за хвилиною, година за годиною. Я якось задрімав на годинку, бо на годиннику була вже четверта ранку. Далі я спустився - перевірити чи спить Джонні. Потім тинявся будинком до самого світанку. Як стало світати, а Кетрін все ще не повернулася, я попрямував у стайню, осідлав тебе, Стормі, - чоловік поплескав коня по крупу, - і попрямував до Лондона. Барон Беккет і місис Невістон повідомили, що Кетрін поїхала працювати гувернанткою. До кого саме вони не сказали, бо дівчина не хотіла мати нічого спільного зі мною. Але мені цього й не потрібно було. Я й так знав, куди вона влаштувалась працювати. Адже вона за щасливим, - для мене, - збігом обставин найнялася гувернанткою в мій будинок. Про це її родичі не знали, бо вважали, що вона виховує сина віконта Кернтона, під ім'ям якого я давав оголошення про вимогу гувернантки для виховання п'ятирічного хлопчика. Кетрін сама не знала, що їде доглядати мого сина. Схоже, що вона так їм і не повідомила про це. Я не хотів їх даремно засмучувати, адже у барона Беккета було хворе серце. До того ж я сподівався незабаром знайти свою дорогу пропажу, і надавати їй добренько по її спокусливому задку, щоб вона більше такого ніколи не робила. Але до вечора другого дня вона так і не з'явилася. Джонні плакав, не хотів гратися і їсти, я втомився стежити, щоб він не тікав із дому на пошуки матусі. Якось вдалося приспати хлопця, а потім я вирубався і сам після ночі без відпочинку та сну. Прокинувся я від того, що Джонні плакав, йому наснився жахливий кошмар про Кетрін. Малюк не пам'ятав, що саме, але після цього йому було страшно, і я не міг його ніяк заспокоїти. За порадою старої няні Ештонів ми налили в молоко якийсь заспокійливий засіб, до складу якого входив опіум. Це спрацювало одразу. Джонні заснув».

- Потім ці кошмари мучили Джонатана постійно, - мовив тихо Річард, який побачив попереду списи замку. - Напевно, і зараз він їх бачить. Тільки він уже надто великий, щоб мені плакатися у жилетку. А ти не знала, що так буде! І це все, що ти мені сказала?! Це всі слова, які я та мій хлопчик заслужили після п'яти років жаху та страждань?!