20

Місцевий струмок був єдиним місцем розваги не лише дітлахів, а і їхніх матерів. Перші тут проводили весело весь свій вільний час, постійно граючи, а ось останні хоч також проводили тут багато годин, проте не за іграми, а за важкою та виснажливою роботою: за пранням та полосканням білизни. Тому назвати цю неприємну справу розвагою було складно, скоріше це було каторгою та обов'язком бідних жінок, яким випала така несправедлива доля народитися особами жіночої статі, до обов'язків яких входило це малоприємне заняття.

Юний лорд утомившись чекати відповіді від хлопчиків, підійшов до мокрих забіяк і допоміг тим вилізти з води.

- Дякую, сер, - подякував чемному незнайомцю Роберт, згадавши правила пристойності, яких навчали його батьки.

А ось Арчі чи то був так переляканий через таку важливу особу, чи був такий невихований, що не те що не подякував хлопцеві, який подав йому руку, а й взагалі втік швиденько геть звідси. Його друзі наслідували його приклад і втекли за ним. Тільки дівчинка залишилася стояти, як укопана, вивчаючи незнайомця.

Біляве волосся проглядало з-за хутряної шапки, а блакитні очі виблискували, як два крижані озерця. Зростом він був вище Арчі, хоч і був його однолітком.

- Чому вони втекли? - запитав юний лорд, продовжуючи свердлити хлопчика і дівчинку своїм пронизливим поглядом.

- Відчули, що їм перепаде, якщо ви дізнаєтесь правду, сер, - відповіла дівчинка.

- Яку правду?

- Вони винуватці цієї бійки, сер. Вони напали на Роббі, стали над ним насміхатися і жорстоко обзивати.

- Чому?

- Тому, що він не такий, як усі, сер. Він кращий за них. У ньому відчувається порода. Він незвичайний простолюдин. Тому з нього знущаються постійно.

- А ти що скажеш на це, малюче? – звернувся білявий незнайомець до хлопчика, який дивився на свого рятівника як на героя.

- Він нічого не скаже, сер, бо його язик, мабуть, примерз у роті від холоду, - пояснила дівчинка.

- Бідолашний малюк, я зовсім забув, що ти викупався в струмку, - мовив ласкаво юний лорд, знімаючи свою вовняну накидку, оббиту хутром соболя.

- Я не малюк! - ображено крикнув Роберт, стукаючи зубами від холоду. – Я вже великий. Мені п'ять років.

- Справді великий, - мовив незнайомець, усміхаючись ніжно, вкривши хлопчика накидкою. – А мені вже десять. Але я себе все ще вважаю маленьким та недосвідченим. А скільки років твоїй подрузі? - запитав він, глянувши на дівчинку.

- Мені шість із половинкою, - швиденько відповіла дівчинка, сором'язливо посміхнувшись йому, при цьому розчервонівшись, як маковий цвіт.

Незнайомець зняв також свою теплу соболеву шапку і напнув її на голівку малюка. Волосся кольору вороного крила злиплося від води й вже встигло покритися льодом через жахливий мороз і пронизливий вітер. Губи хлопчика були синіми. Зуби стукали гучну канонаду. А маленькі рученята скорчилися від морозу, і було видно, що малюк їх уже не відчував.

- Мені не потрібні ваші подачки, мілорде, - ледве промовив Роберт, намагаючись зняти накидку. Тільки його долоні настільки заніміли, що відмовлялися слухатися свого господаря.

- Який гордий вишукався! - став нарікати незнайомець. - Припини цю справу негайно! Зрозумів мене, дурнику!

Хлопчик міцніше натяг на малюка теплу накидку, свердлячи його сердитим поглядом.

- Дурень, ти такий! Ти собі уявляєш, як плакатиме твоя матуся, якщо ти захворієш і помреш! Ти про неї подумав, невдячний?

Слова незнайомця змусили Роберта припинити спроби скинути накидку і замислитись над ними.

- Хіба ти не любиш свою маму?

- Люблю дуже сильно, - відповів Роберт, цокаючи зубами.

- Ну і чудово. Схоже, що ти не повний дурень. Розумні речі ти добре розумієш. Де ти живеш, малюче? - запитав хлопчика незнайомець. Але швиденько згадавши, що не подобалося, що його звали маленьким, виправив слово «малюк» на «хлопчина».

- Він живе біля церкви, - відповіла дівчинка замість Роберта, бо той через холод не міг уже ворушити губами.

- Він місцевий сирота, що живе при церковному приході у батюшки?

- Ні, що ви, сер. Він якраз син нашого місцевого батюшки, отця Гаврилія.

- А зрозуміло тоді. А ти де живеш?

- Неподалік церковної парафії.

- Це так далеко звідси. Що ви взагалі тут робите?

- Граємося, - спокійно відповіла дівчинка, посміхнувшись.

- У що тут можна грати? - здивувався незнайомець і став розглядати на всі боки місцеву красу. І не побачивши нічого доброго, насупив свої густі брови.

- У хованки, в наздоганялки ...

- Гаразд, розкажеш про ваші розваги якось потім, а зараз треба відвести цього молодика в тепле місце і зігріти швидше, а то підхопить ще застуду.

Незнайомець, обійнявши Роберта за плечі, рушив разом із ним уперед. Дівчинка рушила за ними.

- Але ви йдете, сер, не в тому напрямку, - мовила вона, зрозумівши помилку юного лорда. – Село знаходиться зовсім в іншій стороні.