13

Морози й снігові завірюхи цієї зими, надто сильні, набридли порядком і бідним і багатим. Хоча й останні особини мали великий гардероб, щоб не мерзнути, проте собача холоднеча пробиралася крізь дорогі накидки з хутром і теплі плащі до самих кісток і навіть блакитна, аристократична кров не була цьому перешкодою. Річард облизав губи через крижаний порив вітру, закутавши шию хутряним коміром свого плаща. Його чорне волосся розтріпалося і лізло йому в очі, а шапка із соболя некрасиво викривилася на бік. Руки в шкіряних утеплених рукавичках промерзли так, що він їх не відчував. Щоправда, всі ці дрібниці не могли відвернути його від спостереження за маленьким хлопчиком, який був одягнений надто легко, як на таку погоду. Тоненьке пальто й осінні черевики не могли зігріти хлопця. Щоправда, той наче й не помічав цих морозів. На його голові була звичайна кепка, а на руках були відсутні рукавички.

- Річі, любий, ходімо швидше, - почув герцог з правого боку жіночий, тоненький голосок. – Я вся промерзла. Ми й так надто довго затрималися в цьому чортовому селі. Якби не ця хуртовина, що змусила нас понад годину нудитися в тій кімнатці, ми вже давно прибули б у замок. Хоча ще не відомо, можливо місце, куди ми прямуємо, буде ще гірше цього заїжджого двору.

І тут герцог Ештон згадав, що він був не один, а зі своєю коханкою, маркізою Ботем. Він уважно глянув на неї. Її красиві губки скривилися від невдоволення і посиніли від холоду, а очі звузилися так, що негарні зморшки з'явилися навколо очей. Навіть такі дрібниці не могли зіпсувати краси цієї жінки. Вона була справді неписаною красунею. До того ж дуже вміло гріла його ліжко. Річард ще жодного разу не пошкодував, що пустив Софію у свою постіль. Вона чудово справлялася зі своїми обов'язками. Лише один нюанс його бентежив. Ця красуня мітила у герцогині. А він не хотів одружуватися. Спадкоємець у нього вже був і тому таким тягарем, як дружина, він не поспішав обзаводитися. Навіщо псувати ті гарні стосунки, які були між ними вже понад чотири роки? Річарда і так все влаштовувало. А матір'ю для Джона ця пристрасна і вміла маркіза ніколи не стане. Вона не знайшла контакту з його сином з перших днів їх знайомства. І згодом тільки навпаки зробила прірву у відносинах із хлопчиком ще глибшою. Джон ненавидів і зневажав цю жінку і терпів її присутність з міцно стиснутими зубами та кулаками тільки заради нього.

- На що ти так дивишся, любий? - капризно питала жінка, кутаючись у свою білу шубку, міцно тримаючись за чоловічу руку. - Тут така глухомань, що нема на що дивитися. Як я погодилася добровільно приїхати до цієї дикої країни?

- Зауваж, Софіє, ти сама погодилася сюди добровільно приїхати, я навіть сказав би, сама прив'язалася за мною. Тебе ніхто не тягнув проти твоєї волі. Ти сама застрибнула в карету чи не на ходу. Так що, будь ласка, мовчки й з покорою на обличчі терпіти цю подорож і перебування в цій варварській країні, як ти встигла висловитися одного разу.

- А ти хотів, щоб я тобі дозволила втекти від мене на край світу і хто знає, наскільки часу? За цей час ти міг би забути мене і знайти мені заміну. А цього дозволити я не могла. Дуже мені подобається бути твоєю коханкою, любий!

- Ох, і лисиця ти, Софіє! Вмієш ти лестити й догоджати мені, тому терплю тебе і твої витівки стільки часу. Зітри зі свого красивого личка цю гримасу невдоволення всім, що ти бачиш навколо і починай звикати до цього дикого і неприборканого краю. Ми тут пробудемо довго.

- А я з дитинства ненавиджу Шотландію із її цими варварськими землями. Якось побувавши в цих горах і зламавши ногу, перестрибуючи через них, я мало не залишилася кривоніжкою на все життя.

Річард зареготав від смішної балаканини своєї супутниці, уявивши Софію, що перестрибує через яри. Вона його завжди вміло розважала. Особливо ночами, та й не тільки. Ця дамочка була настільки вміла і порочна в постільних втіхах, що примудрялася його задовольняти завжди та скрізь. Їй не треба було чекати на ніч, щоб зробити йому приємне. І така дрібниця, як відсутність ліжка, ніколи її не стримувала від того, щоб залізти йому в штани. Вона постійно підіймала свої спідниці й розставляла перед ним свої довгі ніжки, відкриваючи для нього справді солодкі ласощі. І це його тішило. А то інакше він давним-давно її позбувся б.

- Тобі смішно, Річі? - надула злісно свій солодкий рот маркіза Ботем, ще міцніше стиснувши руку свого супутника. - А я могла залишитися кульгавою калікою на все життя. І тоді б ти ніколи не звернув своєї уваги на мене.

- Я думаю, навіть кривоніжкою ти була б справді чарівною в одній справі, люба моя маркіза Ботем, - мовив Річард, хитро посміхаючись. - Така дрібниця, як кульгавість тобі не завадила б у вмінні розважати чоловічу стать. У цьому тобі немає рівних, Софі. Ти майстриня на всі руки. Впевнений, що жоден чоловік, який побував у твоїй опочивальні, ще не залишився незадоволеним. Для тебе це було б схоже на смертний гріх – не задовольнити джентльмена.

- Ти мене ображаєш, Річарде, кажучи мені такі гидоти. Ти ж знаєш, що, крім тебе, для мене більше нікого не існує. Усі ті чоловіки у минулому. Я так тебе люблю, що навіть погодилася сюди приїхати, хоча й терпіти не можу Шотландію.

- Якщо ти так мене любиш, чому заради мене не можеш полюбити мого сина? - поставив серйозне запитання чоловік, якого Софія зовсім не очікувала зараз почути. – Адже він моя кров та плоть. І він мій єдиний спадкоємець.

- Але, Річі, коханий, ти ж знаєш, - маркіза Ботем солодко надула свої губки, сюсюкаючи до чоловіка, немов ласкава кішечка, - що я можу так зробити, що в тебе будуть інші спадкоємці.