12

- Ну, добре, - погодилася Аврора, поплескавши малюка по спині. - Але тільки на людях клич віконта Крекстона мілордом, не інакше, зрозумів мене, Роберте?

- Так, бабусю, зрозумів, - швиденько погодився хлопчик, простягаючи до чоловіка пакунок, на ходу розгортаючи його.

Звідти виглянули маленькі, чорні очі й почулося цвірінькання.

- Дивіться, що я знайшов у полі, дядько Берні, - почав радісно белькотіти Роберт, поки горобчик тріпотів крильцями, намагаючись злетіти. - Цей малюк би замерз на снігу, якби я його не знайшов.

- Викинь, викинь цю гидоту негайно! – почала кричати не своїм голосом місис Стокмі. - Воно забруднить своїм послідом мені всі меблі.

- Бабусю, горобчик замерзне на вулиці, - злякався Роберт помислам власної бабки, ще більше переконуючись у її злості та підлості. - Там така завірюха!

- А мені що до цього гаденяти! Хай подихає, як не може за себе постояти!

Настала моторошна тиша. Місис Стокмі зрозуміла, в якому некрасивому світлі постала перед віконтом Крекстоном. Не стримавши свою злісну суть у собі, вона показала себе у всій своїй красі. Вона мовчала, розмірковуючи, як себе вибілити в очах коханого чоловіка, як викрутитися з цієї незграбної ситуації, в якій вона опинилася з милості цього нестерпного хлопчиська, якого їй доводилося терпіти через те, що її син притяг до будинку дружину при надії, і то не від нього самого.

- Роббі, хочеш, я заберу його до свого замку? - спитав Бертольд, посадивши хлопчика між собою і злісною жінкою, здатною викинути на мороз маленьку істоту. - Там він зможе спокійно гадити, де йому буде завгодно, не боячись, що за це його викинуть на холоднечу, замерзати на смерть. - Чоловік ніжно притискав малюка до своїх величезних і надійних грудей. – Там йому будуть раді.

- Правда, дядьку Берні? – малюк дивився на чоловіка, як на свого кумира, справжнього героя, рятівника всіх знедолених горобців.

- Правда, маленький мій, правда, - ласкаво шепотів Бертольд, погладжуючи малюка по чорному волоссю.

- Роберте, хлопче, вибач мені, я не те мала на увазі, - нарешті мовила місис Стокмі, намагаючись виправдати свої мерзенні дії та слова перед очима всіх присутніх у кімнаті, особливо перед очима віконта. Адже саме його добра думка про неї їй була важливою. А те, що подумають про неї ця знайда і її гидка невістка, їй було все одно. - Просто я до остраху боюся птахів. У них такі страшні дзьоби, якими вони можуть виклювати мені очі.

- Це пташеня надто маленьке, бабусю, щоб тобі нашкодити. Він на таке не здатний. Це інші можуть зробити йому боляче.

Наступну годину віконт Крекстон провів дуже цікаво, а головне в теплі та затишку, поки на вулиці панувала така страшна завірюха. Спочатку його розважав Роберт, розповідаючи найцікавіші історії з його юного життя. Від хлопчика не відставала і його бабуся, розважаючи такого важливого гостя своїми жіночими небилицями та солодкими промовами, вічно вішаючись на його руці й  кидаючи пристрасні погляди в його бік. А ось Дороті цей час провела на кухні, займаючись прибиранням та приготуванням обіду. Потім вийшов з кабінету містер Стокмі, який працював по кілька годин щодня, незважаючи ні на що і, ні на кого, над своїм трактатом про відсторонення від мирського світу та його благ. І від цієї справи ніхто не мав права його відволікати, навіть такі шанобливі джентльмени, які вшанували його будинок своєю присутністю.

- Моє рішення зректися всього людського і стати мучеником в ім'я Ісуса Христа і нести всі поневіряння зі стійкістю святих світу цього далося мені нелегко, віконте Крекстоне, - вів розмову господар будинку. - Бувши молодшим сином барона, я не був позбавлений достатку, хоч і не успадкував баронський титул і всі привілеї, які йшли за цим, але безбідне життя мені було забезпечене. Та й зараз мій прихід дає мені не малий дохід.

- Але хіба ти користуєшся цими грошима? - не витримавши більше, встряла в розмову Аврора, дорікаючи сину за його спосіб життя, тобто за зречення всіх благ цивілізації. - Ти всі зароблені гроші віддаєш на благодійність, синку. Як важко бути матір'ю такої святої людини, віконте Крекстоне! - звернулася жінка до гостя, витираючи вдавані сльозинки з куточків очей.

- Матінко, хіба ви позбавлені всіх благ і зручностей, якими користуються звичайні люди?

- Ні, Гаврилію, не позбавлена. Ти такий хороший син, що не здатний позбавити власну матінку від того, що потрібно для зручного життя. Але хіба я можу радіти всім тим благам і речам повною мірою, якщо мій єдиний син живе таким убогим існування?!

- Матінко, давайте, не будемо про це при сторонніх, будь ласка. Я вас дуже прошу, — Гаврилій спокійно подивився на матір, і вона одразу ж послухалася його, без зайвих суперечок і протестів.

Поки гостинна господиня розкладала прилади на стіл, а її маленький синочок їй у цьому допомагав, містер Стокмі продовжував сидіти на своєму улюбленому місці біля вогню, як король на своєму троні. Його матінка Аврора також і пальцем не допомогла своїй невістці, розважаючи в цей час дорогого гостя своїми доповненнями та вставками про вчення, мораль і благоденство, що виходили з вуст святого отця Гаврилія. А сам віконт Крекстон дивувався з того, як він міг побачити в сірому й блідому образі Дороті Стокмі неземну красу. У нього від морозу не інакше як зникли всі здорові думки, коли він допомагав дівчині з випраними ганчірками. Вона повна копія свого чоловіка, який був також некрасивий і потворний, як і його бідна дружина. Примружені очі, незрозумілого кольору, стиснуті до посиніння губи, згорблені плечі з кривою поставою і качиною ходою робили бідолаху настільки страшним і потворним, що крім жалю та співчуття його зовнішність нічого не викликала. Нехай вона й зняла з себе рвану накидку, але мішкувата, сіра сукня, як і раніше, залишалася на ній. А вона була такою скромною і страшною, яким і мало виглядати вбрання дружини священника.