5

Упоравшись із брудною білизною чоловіка і речами свекрухи, місис Стокмі взялася за одяг, що належав їй та її малюкові. Всього одна жіноча сукня і нижня сорочка, а також дві дитячі сорочки та штанці залишалися лежати осторонь. Їх ніяк не можна було порівняти з цілою купою речей, що належали святому отцю та його матінці. Аврора Стокмі дозволяла собі носити дорогі сукні, хоч також темних відтінків, але не чорні, як у її невістки. У її гардеробі було всього чотири чорні шати, спеціально пошиті для недільних служб. А в інший час вона носила сукні темно-зелених, синіх та фіолетових відтінків. Статна матрона навіть мала хутряні накидки, щоб ті зігрівали її кістки від вітрів та морозів, коли та виходила з церкви чи будинку. Вона так само як і її син, вважала, що занепалі та розпусні жінки повинні носити непоказний, темний і незручний одяг, щоб спокутувати свої гріхи. А оскільки вона не належала до їх числа, а якраз навпаки належала до касти святих жінок, тому що була матір'ю святої та праведної особи, то її долею були шовки та хутра.

- Мамусю! Мамусю! - почулося вдалині.

Місис Стокмі підвела голову і побачила її дитину, що бігла до неї.

- Роберте, чому ти без шапки та рукавичок? - жахнулася вона, помітивши це. - Такий пекельний мороз надворі!

- Але ти також без рукавичок, матусю, - відповів хлопчик, підбігши до тієї й зупинившись за метр біля неї.

- Мені можна, я доросла. А ти ще маленький. Ти можеш захворіти, розумієш.

- Я вже великий. І можу тобі допомогти з брудною білизною.

Хлопчик нахилився до своєї брудної сорочки, щоб замочити її в струмку.

- Кинь це негайно, шибенику, - зажадала місис Стокмі, злякавшись, що рученята її малюка зануряться в льодяну воду, від чого той занедужає і помре. - Кинь, я тобі говорю!

- Але, мамо, дозволь мені тобі допомогти. Я не хочу, щоб ти захворіла та померла. Не хочу залишитись зовсім один, без тебе. - Голос малюка тремтів, було видно, як він хвилювався за свою маму, боячись її втратити.

- Хлопчику мій, ти не залишишся один, - посміхнулася ласкаво жінка, погладивши дитину по щоці. - Адже в тебе є батько і бабуся.

- Вони мене не люблять, матусю. Батько та бабуся мене зневажають і ненавидять. Вони шкодують, що в них народився такий поганий син та онук, як я.

- Хто тобі сказав, що ти поганий?

- Бабуся казала, що я сатанинське поріддя і буду за це горіти в пеклі. Чому вона мене не любить? Чому так ненавидить, матусю?

- Ну, що ти за дурниці кажеш, синку! - Місис Стокмі ніжно погладила хлопчика по його чорному волоссю. - Твої тато і бабуся просто дуже скупі на прояви почуттів. Адже твій батько – духовне лице. Йому належить бути мовчазним і холодним. Але глибоко в душі він тебе дуже любить, маленький мій. А як може бути інакше. Адже ти його син. Усі батьки люблять своїх дітей.

- Значить, отець Гаврилій не мій справжній тато. Адже ти сама щойно сказала, що всі батьки люблять своїх дітей. А батько Гаврилій мене не любить, отже, я йому не син, а він мені не батько.

- Роберте, годі нести нісенітниці! - Дороті зняла з себе шаль і огорнула нею маленьку головку хлопчика, при цьому також вкривши плечика малюка, помітивши, як цокотали його зуби від морозу.

- Мамо, я тепер буду схожий на дівчисько. Всі хлопчаки наді мною сміятимуться.

- Ну і нехай! Зате ти так не застудишся.

Дороті нахилилася, щоб узяти трохи випраної білизни, зовсім малу його частину, щоб хлопчик не надірвався. Обв'язавши його сухим шматком матерії, вона зробила з нього вузлик.

- Ось, віднеси це додому, - запропонувала вона дитині, поклавши на плечі цю імпровізовану сумку. - Ти ж прийшов, щоб допомогти мені?

Дороті дуже поспішала випровадити малюка звідси, боячись, що той застудиться і занедужає.

- Швидше йди додому, любий. Нікуди не звертай і дивися, не впусти білизну, а то мамі доведеться знову все перепирати. Ти все зрозумів, маленький мій? Правда?

- Так, матусю, - Роберт слухняно закивав голівкою, закутаною зараз у теплу жіночу шаль. Декілька чорних локонів проступали через матерію, від чого він був схожий на дівчинку. Та ще на таку гарненьку, що таку ще треба було пошукати.

Хлопчик підстрибом побіг дорогою до села, міцно тримаючи свою ношу за вузлик. Він хотів якнайшвидше дістатися до будинку непоміченим ніким, особливо дітлахами, які його постійно діставали й ображали, обзиваючи різними поганими словами. Як раптом на середині проїжджої дороги, він побачив горобця, що лежав непорушно. Роберт обережно підійшов до пташки, дивлячись уважно  на ту. Помітивши, як чорні оченята відкрилися, хлопчик зрозумів, що горобчик ще живий. Він блискавично кинувся допомогти бідній істоті, зовсім забувши про настанови його мами про те, щоб він дбайливо ніс білизну додому. Тому скинувши вузлик із плечей, він нахилився над пташкою. Білизна ж упала на землю. На його щастя ця зима виявилася сніговою, тому речі не забруднились, впавши на сніг. Але Роберт цього навіть не помітив так, як вся його увага була зосереджена на живій істоті. Він зняв швиденько вовняну накидку з голови, що так любовно пов'язала його матінка, щоб він не застудився, і поклав у неї пташку, укутавши нею бідолаху.

- Зараз, маленький, - почав сюсюкати він горобцю, ніжно притискаючи живе створіння до дитячих грудей. - Я віднесу тебе додому. Там тепло та затишно. Я тебе нагодую і зігрію. Ось побачиш, маленький мій!