Вступ

Шотландія

 Абердиншир

Краса цього краю не знала кордонів. Це втілення раю на цій грішній землі. Світ і спокій відчувався всюди, куди сягало людське око. Серця самотніх мандрівників, які вперше ступали на ці землі, наповнялися дивними, загадковими відчуттями, які змушували їх зупинитися, щоб помилуватися краєвидами цієї незвіданої і дикої країни, що відкривалися перед ними. Поєднання тиші та умиротворення були всюди, куди не ступала нога людини чи тварини.

Ще зовсім недавно ці простори були закутані зеленим покривом пишної та соковитої трави, а зараз вони були покриті білим покривалом снігу. Зима сховала від людських очей усі принади літа, зануривши всіх в обійми сну та спокою. Віконт Крекстон стояв на вибоїстій скелі і насолоджувався дикими рівнинами, які він полюбив з першого погляду, як тільки він вперше опинився в цих володіннях багато років тому. Чи міг він знати тоді, що саме тут він зустріне своє щастя, - жінку, яку була йому послана самими небесами?

Губ чоловіка торкнулася радісна посмішка. Збоку він здавався дурником, який усміхається незрозуміло чому. Так траплялося з ним щоразу при найменшому спогаді про це неземне створіння, яке перетворило його з циніка на романтика, що вірить у чудеса та любов, яка не знає кордонів у своїй цілющій силі та…

Тільки зараз Бертольд зрозумів, чому він з такою радістю прийняв подачку, кинуту його старшим братом, - як кістку собаці, - називаючи це ним подарунком від щирого серця. Але віконт знав, що це було зовсім не так. Тепер уже покійний, а тоді ще в повному розумі та здоров'ї, його брат вважав доречним поділитися одним зі своїх титулів, які він отримав у спадок, бувши старшим сином батька. До цього титулу також додавався замок Стонгейвен, який вважався серед англійської аристократії дуже прибутковим і великим маєтком, з численними будівлями та родючими землями, що додавались до них. Але приїхавши сюди, його очі розширилися від жахливого здивування так, як його погляду постала справді страшна картина правдивого стану маєтку. Якщо її можна було так називати. Правильніше було назвати ці кволі будівлі не замком, а руїнами, уламками того, що колись називалося замком Стонгейвен, і бути власником цього маєтку вважалося почесним і привілейованим так само, як і носити титул віконта Крекстона. Але, схоже, що це залишилося позаду, у далекому минулому, тоді, коли славі та багатству цього місця заздрили навіть герцоги та маркізи.

Побачивши на власні очі, те, що йому було даровано, віконт Крекстон зрозумів, що далека відстань між Англією та Шотландією відіграла велику роль у цій плутанині. Правдиві плітки про справжній стан замку досягли вух англійської аристократії лише за два роки, як сам новий власник вступив у свої володіння. Звичайно, брат віконта Крекстона знав про гірку долю, яка спіткала ці землі, в іншому випадку його серце не сповнилося б співчуття і доброти до свого молодшого, недолугого брата, аж так, щоб йому було зроблено такий щедрий подарунок.

Бертольд собі уявив, як потішався Гарольд, подумки уявляючи собі картину того, як його нога ступить цих диких рівнин  та напівзруйнованих володінь. Він настільки явно бачив перед своїми очима очі цього пихатого індика, спадкоємця старовинного роду, що був на його превеликий жаль його кровним родичем, його єдиним братом. Чоловіка це дуже засмутило. Але він недовго сумував. Загадкова посмішка знову зайняла своє почесне місце на обличчі віконта Крекстона, згадавши ту єдину жінку, яка змогла зігріти його самотню, пошарпану часом душу.

Ось чому його так вабило в ці незвідані та дикі шотландські землі. Це його серце кликало сюди. І він зараз був страшенно щасливий, що прислухався до цього ледь чутного голосу в його голові, правдивіше сказати поклику серця, а не голосу розуму. Адже насправді в той момент він бився саме з голосом у його химерній голові, який йому наказував не приймати нічого від свого брата, що нічого з цього добре не буде. Адже ще жодного разу в житті його старший родич нічого так дарма йому не подавав на блюдечку, тим більше від щирого серця. Берні міг заприсягтися, що його братик ще раз вирішив посміятися над ним, втоптати його в бруд, виставити на загальне посміховисько, підтверджуючи свої постійні слова, що молодший син власника найдавнішого титулу в Англії, який сягав ще часів Генріха Завойовника, був не хто інший, як шахрай, марнотратник, шукач пригод і гульвіса. Одним словом людина, якій не можна було довіряти нічого, тим більше спадщину, тому що він нічого ніколи не міг втримати в своїх руках, завжди витрачав все, що випадково потрапляло в його кишені. І цим подарунком Гарольд вирішив підтвердити свої слова. Адже вся аристократія вважала б саме Бертольда справжньою причиною і винуватцем падіння та розрухи замку Стонгейвен, коли чутки про його руйнування та занепад досягли б земель цієї славної англійської країни. Ніхто б не повірив, що покійний лорд Б'юкен, колишній власник цих земель, був саме тим, хто привів цей славетний маєток до краху, адже в суспільстві він вважався високоповажним джентльменом, тоді як віконт Крекстон прославився у вищих колах не надто надійною і сумлінною персоною. Усі його вважали парією. І до цього приклав свою руку саме його старший брат, особисто компрометуючи молодшого родича, вічно виставляючи його в невигідному світлі перед шановними джентльменами та дамами. Його постійні репліки про пригоди та поневіряння блудного брата кинуті в жартівливому тоні перед великосвітською публікою справили саме те враження, якого він і домагався. Всі весело сміялися над витівками і проказами віконта Крекстона, з роками все більше стверджуючись у загальній думці, що молодший брат великого герцога був ніхто іншим, як марнотратником життя, без сім'ї, без постійного місця проживання, одним словом людиною, на яку не можна було покластися або якій можна було б доручити важливу справу. Без грошей, без титулу, без особистих володінь він не був завидним нареченим, з яким поріднитися бажали б пристойні сім'ї, хоча зовні він не був виродком, а навіть навпаки – писаним красенем, серцеїдом, який розбив серця багатьох панянок із нижчих верств суспільства, з якими Віконт Крекстон проводив свій вільний час. Хоча шлях у пристойні сімейства йому був закритий, але це не позбавило його особливої уваги баронес, графинь, герцогинь, маркіз, чиї чоловіки давно спочили в мирі,  і навіть дружин цих же баронів, графів, герцогів, маркізів, які перебували ще у повному здоров'ї, але не здатні повною мірою розважити своїх знуджених других половинок. Тому ночами їх розважати доводилося Бертольду особисто. Про його майстерність задовольняти найпримхливіших і ненаситних дам ходили чутки по всіх жіночих будуарах та чоловічих закритих клубах. Жінки, в спальнях яких ще не побував цей ловелас, пристрасно хотіли виправити цю маленьку помилку якнайшвидше, щоб особисто перевірити правдивість чуток і повною мірою насолодитися тими втіхами, які пропонував віконт Крекстон. А джентльмени після таких яскравих історій гостро відчували свою чоловічу непривабливість у порівнянні з цим ідеалом жіночих мрій, за яким млосно зітхали всі жінки, хоча на заходах і прийомах ті висловлювали загальну думку про порочність і грішність віконта Крекстона.