Глава 9: Секрети Торданії

Що далі вони заходили вглиб східного крила, то дивнішою ставала його атмосфера. Попри те, що сюди майже ніхто не навідувався, приміщення залишалися напрочуд чистими, наче господиня покинула їх лише вчора. Яся швидко зрозуміла, що колись тут жила зовсім юна принцеса, бо ніжні відтінки рожевого були скрізь: на стінах, меблях і навіть у візерунках підлоги. 

— Яка неймовірна мозаїка, — промовила вона, зупинившись біля одного з орнаментів. 

— О, це дуже стара кладка. Якщо не помиляюся, камінь для неї привезли з далекого Сходу, із земель, де піски здіймаються високими дюнами, а люди можуть прожити все життя, так і не побачивши ні моря, ні справжніх гір. 

Яся рушила далі. 

Гобелени тут також відрізнялися від тих, які вона бачила в інших частинах палацу. На них були виткані дивовижні квіти, назви яких давно загубилися в історії, незнайомі тварини й обриси земель, яких уже не існувало на жодній сучасній мапі. Та найбільше її здивувала центральна кімната. Посеред просторої зали височів великий трон, а навколо нього росли живі квіти. Яся мимоволі вдихнула глибше, очікуючи відчути аромат троянд, проте не відчула майже нічого. Вона нахилилася до однієї з квіток. 

— Дивна троянда. Чому вона зовсім не пахне? 

— Бо це не троянда, Ясеніє. Це еустома. 

— Ніколи не чула такої назви. 

— І це одна з маленьких таємниць цього крила. Вони ростуть тут уже багато років. Їх ніхто не поливає, землю не змінює, за ними взагалі ніхто не доглядає. Квіти просто продовжують рости. 

Їх неодноразово намагалися пересадити в інші частини палацу, але там вони дуже швидко гинули. 

Яся ще раз торкнулася поглядом ніжних пелюсток. 

— Це неймовірно. 

— Ні, принцесо. Неймовірне ще попереду. 

Вона перевела погляд на свого супутника. 

— Тоді поясніть хоча б, навіщо в особистому крилі принцеси стоїть трон. І чому чоловікам королівської крові заборонено сюди входити? 

— Це ви дізнаєтеся трохи пізніше. А поки я хочу показати вам дещо інше. 

Захарій повів її до великого полотна. 

— Цю картину намалювала сама принцеса, яка колись жила в цих покоях. Вона прожила сто тридцять сім років, хоча, судячи зі старих записів, у багатьох речах до кінця життя залишалася по-дитячому наївною. 

Яся здивовано поглянула на нього. 

— Сто тридцять сім? 

— Саме так. 

— І що з нею сталося? 

— Не поспішайте. Спершу погляньте на картину. 

Яся підійшла ближче. Спочатку вона побачила лише нічне небо, всипане незліченною кількістю зірок. Та невдовзі її увагу привернуло велике небесне тіло. Навколо нього простягалися широкі світлі кільця, а поруч художниця зобразила кілька маленьких супутників.
Яся насупилася.
— Це не наш світ. 

— Ні. 

— Тоді що це? 

— Світ, на якому, за переказами, жили дракони. 

Яся ще раз уважно роздивилася картину. 

— Казкові істоти. 

— Саме так, — погодився Захарій, і ця легкість у його відповіді змусила її поглянути на нього уважніше. 

— Але звідки принцеса могла знати, який вигляд має інший світ? 

Знахар усміхнувся. 

— Нарешті правильне запитання. 

Бо це наш світ. 

Яся повернулася до полотна. 

— Це все одно неможливо. Я добре знаю небесні карти. Біля нашого світила є лише два відомі світи, а перший розташований настільки близько до нього, що людина там не прожила б і миті. 

— Для людини — можливо. 

— А для дракона? 

— Старі перекази стверджують, що для них вогонь ніколи не був ворогом. 

Яся похитала головою. 

— Саме так і народжуються легенди. Ніхто ніколи не знаходив ані живого дракона, ані хоча б кісток цих велетнів. 

— І ви цілком маєте рацію. 

Така відповідь остаточно збила її з пантелику. 

Захарій повільно підійшов до наступного полотна. 

— Але багато століть тому в цих покоях жила принцеса Торданії. Вона була смертельно хвора. Зі старих записів я так і не зміг встановити, що саме її вбивало, проте знахарі того часу вже відмовилися від лікування. Усі знали, що дівчинці залишилося недовго. 

— Скільки їй було? 

— Приблизно тринадцять років, коли все почалося. 

— Чому приблизно? 

— Тому що тоді до віку ставилися зовсім інакше. Дівчину починали готувати до шлюбу після того, як її тіло ставало здатним народити дитину, хоча зазвичай чекали ще дві зими. З хлопцями було ще цікавіше: дорослішання визначали за першими виразними ознаками чоловічої зрілості. Через це, якщо вірити записам, деякі юнаки починали голитися ще до того, як їм узагалі було що голити. 

Яся ледь усміхнулася. 

— Дякую за історичну лекцію, Захарію, але це мені відомо. 

Старий примружився. 

— Ви дивовижна жінка, принцесо. Є хоч щось, чого ви не знаєте? 

— Безліч речей. Просто мене з дитинства готували до престолу. 

— Ох, справді. Я постійно забуваю, що переді мною Вальторія. 

— Можу більше не коментувати принцесо. 

Яся витримала коротку паузу. 

— Але мені подобається. 

Захарій усміхнувся. 

— Тоді продовжу. 

— Дозволяю. 

Він тихо засміявся, а тоді його погляд знову став серйозним. 

— Отже, принцесі було близько тринадцяти, коли вона зустріла істоту, якої, за всіма законами нашого світу, не мало існувати Дракона. 

Цього разу Яся вже не перебила його. 

— Він перебував у стані, схожому на глибокий сон, — продовжив Захарій. — Знаєте, як великі ведмеді засинають на всю зиму? Щось подібне відбувалося й із ним. 

— Але чому вирішили, що він саме спав? 

Замість відповіді Захарій повів її далі. Незабаром вони зупинилися перед величезними двостулковими дверима, і Яся одразу зрозуміла, яке приміщення мало бути за ними. Планування старих палаців підпорядковувалося суворим правилам, і після вітальні та галереї зазвичай розташовувалася особиста бальна зала. 

Захарій узявся за важку ручку. 

— Думаю, краще один раз побачити. 

Двері повільно відчинилися й назустріч їм вирвався гарячий подих. Яся мимоволі зупинилася. У залі було значно тепліше, ніж у будь-якій іншій частині палацу. Повітря здавалося сухим і важким, наче тут роками зберігалося власне літо. Захарій ступив усередину й торкнувся кресалом одного зі світильників. 

Спалахнув перший вогник, за ним другий і полум'я побігло вздовж стін, перескакуючи від світильника до світильника, доки ціла вогняна зграйка не облетіла величезну залу. І тоді Ясенія завмерла на порозі бо посеред колишньої бальної зали лежав дракон. 

Не скелет, і не кам'яна статуя, а живий Дракон, його величезне тіло займало майже весь простір. Масивні крила були складені вздовж боків, довгий хвіст кількома вигинами простягався підлогою, а велетенська голова спочивала на передніх лапах. Луска тьмяно відбивала полум'я сотень світильників, і від цього здавалося, ніби під нею ще жевріє вогонь. 

Яся не промовила ані слова Захарій поглянув на неї й задоволено всміхнувся. 

— О-о... Бачу, мені таки вдалося вас здивувати. Нарешті знайшлося щось, чого ви не знаєте. 

Яся навіть не відреагувала на його підкол. 

— Це... 

— Так. 

— Справжній? 

— Цілком. 

Її погляд повільно ковзнув уздовж величезного тіла. 

— Ви сказали, принцеса знайшла маленького дракона. 

— Крихітного. 

Яся нарешті повернула до нього голову. 

— Крихітного? 

Навіть колишня бальна зала, де свого часу могли вільно танцювати кілька сотень людей, здавалася замалою для істоти перед нею. 

Захарій тихо засміявся. 

— Минуло понад століття, Ясеніє. Він не завжди був таким. 

Вона знову подивилася на дракона. 

— І тринадцятирічна дівчинка наказала перенести його сюди? 

— Саме так. Слуги виконали її наказ і нікому не розповіли про знахідку. 

— А її батьки нічого не дізнався? 

— Принцесі було дозволено жити так, як вона забажає. Без постійних заборон, нагляду й придворних правил. Усі слуги її крила отримали наказ виконувати волю дівчинки. 

Яся повільно підняла брову. 

— Тобто вона могла наказати розпочати війну? 

Захарій аж зупинився. 

— Ох, Ясеніє... Діти в такому віці не думають про війни й політику. Особливо дівчата. 

Тепер уже Яся подивилася на нього так, що старий одразу зрозумів свою помилку. 

— У такому віці вже можна правити королівством, Захарію. 

— Якщо ти принцеса Вальторійська, — погодився він. — У Торданії все інакше. Наші принцеси ніколи не мали права успадковувати престол. 

Яся нічого не відповіла. 

Захарій підійшов трохи ближче до дракона. 

— Після того як його перенесли сюди, зі здоров'ям принцеси почало відбуватися щось дивне. Дівчинка, якій знахарі давали не більше місяця життя, почала одужувати. 

— Як? 

— Повільно. Не за одну ніч і не якимось дивом. Спершу вона почала краще спати, потім повернувся апетит, а згодом змогла самостійно вставати з ліжка, а ще через якийсь час уже гуляла своїми покоями. Знахарі не розуміли, що відбувається. Здавалося, саме життя поступово поверталося в її тіло. 

Яся знову поглянула на дракона. 

— Через нього? 

— Саме про це свідчать пізніші записи. Принцеса проводила біля нього майже весь час, часто засинала поруч. Інколи дракон розплющував очі, а ще... дихав на неї гарячою парою. 

Яся машинально вдихнула тепле повітря зали. 

— І король нічого не помічав? 

— Помічав. Саме тому одного дня вирішив особисто відвідати доньку. 

— І? 

— Вона не дозволила. 

Захарій провів рукою по сивій бороді. 

— Принцеса попросила батька ніколи не переступати поріг її крила. Ба більше, зажадала, щоб тут ніколи не жив жоден чоловік королівської крові. 

— Королеви на той час уже не було, тому до принцеси приходили лише слуги, знахарі та кілька довірених жінок. 

— І король просто погодився? 

— Він думав, що його донька помирає, Ясеніє. А потім побачив, що вона вперше за багато років почала одужувати. Думаю, на її місці ви могли попросити в нього половину Торданії — і він би погодився. 

Захарій трохи помовчав. 

— Король видав указ і скріпив його власною кров'ю: жоден чоловік — спадкоємець його роду — ніколи не переступить поріг східного крила, доки цього не дозволить його маленька донька Ясинясія. 

Яся різко повернула голову. 

— Як ви сказали? 

У кутиках губ Захарія з'явилася хитра усмішка. 

— Ясинясія. 

Принцеса примружилася. 

— Дивне ім'я. 

— Думаю, воно просто здалося вам підозріло знайомим. Не хвилюйтеся, у родовому дереві її записали коротше — Ясиня. 

Яся ще кілька секунд дивилася на нього. 

— Гарне ім'я, — зрештою промовила вона, ніби попередніх слів узагалі не було. 

Захарій ледь стримав усмішку. 

— І він досі спить? 

Захарій задумливо потер бороду. 

— Я не назвав би це ні сном, ні життям. Але, мабуть, слово "сон" найближче до правди. Приблизно раз на сто п'ятдесят вісім днів він робить вдих. Через сто днів — видих. Потім настають п'ятдесят вісім днів цілковитої тиші, і все повторюється. 

Яся перевела погляд на нерухому грудну клітку велетня. 

— Неймовірно. І як вам вдалося це встановити? 

— Біля нього постійно перебуває один зі старців. Він буквально живе в сусідньому приміщенні й уже багато років веде записи. 

Захарій трохи помовчав. 

— Щоправда, цього разу сталося дещо незвичайне. Наступний вдих мав бути майже два тижні тому. 

— Але його не було? 

— Не було. 

Яся насупилася. 

— Тобто він помер. 

— Ні, принцесо. Ми вважаємо, що він затамував подих. 

— Навіщо? 

— Якби ми знали думки драконів, мені не довелося б витрачати половину життя на вивчення старих записів. 

Яся ледь усміхнулася, проте Захарій залишався серйозним. 

— Є ще дещо. Того дня, коли ви прибули до палацу, він ворухнувся. 

Вона одразу похитала головою. 

— Не думаю, що це має стосунок до мене. Через ваш палац пройшли тисячі гостей. Я не маю жодної влади над Торданією, а до цього дня взагалі вважала драконів легендою. 

Захарій усміхнувся й знову провів долонею по сивій бороді. 

— Можливо. Але перед смертю принцеса Ясиня залишила дивні слова. Вона сказала, що одного дня в палаці з'явиться та, яка не претендуватиме на серце Торданії. Та, що, як і вона, буде проклята власним родом. І тоді він їй допоможе. 

Пальці Ясі мимоволі стиснулися. 

— Я не проклята. 

Її голос залишався спокійним, але став відчутно холоднішим. 

Так, у роду Вальторій уже багато поколінь народжувалися лише дівчата. Так, колись це назвали прокляттям. Але для самої Ясі воно давно було лише частиною історії її роду, а не тавром, яке вона мала носити. 

— Дякую за нагадування про моє походження. 

Захарій одразу схилив голову. 

— Перепрошую, принцесо. Я лише повторив слова Ясині й не мав наміру вас образити. 

Яся коротко кивнула, приймаючи вибачення, а тоді знову подивилася на велетня. 

— До нього можна підійти? 

— Можна. Знахарі торкалися його безліч разів. 

— І що відбувалося? 

— Нічого. Він ніколи не реагував. Навіть коли до нього підходили королева чи принцеса Ліана. 

Захарій відійшов убік, звільняючи їй дорогу. 

— Якщо бажаєте, можете спробувати. 

Яся повільно рушила вперед. 

З кожним кроком дракон здавався ще більшим. Поблизу можна було роздивитися кожну лусочку, нерівності на величезних кігтях і тонкі прожилки на складених крилах. Він був неймовірно прекрасним — настільки, що важко було повірити, ніби перед нею істота, яка пролежала тут багато поколінь. 

Яся простягнула руку, але за крок до дракона зупинилася й опустила її. 

— Думаю, не цього разу. 

— Ви гадаєте, що матимете іншу нагоду? 

Вона озирнулася. 

Захарій дивився на неї вже без колишньої усмішки. 

— Сьогодні я порушив чимало правил Торданії, дозволивши вам увійти сюди. Ви не принцеса нашого королівства й не дружина спадкоємця. Так, вас називають нареченою принца, і його увага до вас не залишилася непоміченою, але... 

— Але? 

— Думаю, ви обоє ведете гру, вигідну вашим королівствам. 

Яся примружилася. 

— І чому ви так вирішили? 

— Якби принц Еріан справді обрав вас своєю майбутньою дружиною, він не влаштовував би чотири бали для вибору нареченої. 

З цим сперечатися було важко. 

Захарій, однак, продовжив: 

— А за старими правилами Торданії після офіційного вибору майбутня королева мала підтвердити чистоту до шлюбу. Після першої подружньої ночі двір отримував доказ того, що союз було укладено. 

Яся повільно повернула до нього голову. 

— Який ще доказ? 

Захарій на мить зам'явся. 

— Простирадло. 

— Що? 

— Закривавлене простирадло після першої ночі виставляли перед двором як підтвердження цнотливості майбутньої королеви. 

Щоки Ясі спалахнули так сильно, що навіть спека цієї зали раптом здалася прохолодною. 

— Я... зрозуміла. 

— Перепрошую. Не варто було так докладно пояснювати. 

— Безперечно. 

Захарій кашлянув у кулак. 

— У будь-якому разі, принцесо, найімовірніше, сьогодні ви тут уперше й востаннє. 

Яся знову повернулася до дракона. Цього разу вона підійшла ще на крок. 

— У нього було ім'я? 

— Так. Воно згадується в найдавніших книгах, хоча сам дракон ніколи на нього не реагував. 

— І як його звали? 

— Кіріан. 

Ім'я дивним відлунням пройшло крізь неї. 

— Кіріан... — тихо повторила Яся. 

Воно було красивим сильним, і чомусь настільки близьким, ніби вона вже колись його чула. 

— Якби я могла народити сина, — майже нечутно промовила вона, — я назвала б його саме так. 

Цього разу Яся не зупинилася, вона простягнула руку й поклала долоню на теплу драконячу луску. Нічого не сталося Кіріан не ворухнувся, не розплющив очей і не зробив того вдиху, на який знахарі чекали вже два тижні він залишився таким самим нерухомим, як і до її дотику 

— Думаю, нам час повертатися до ваших покоїв, — промовив Захарій. — У Торданії ще багато таємниць, принцесо, але решту вам поки знати не варто. Яся лише м'яко всміхнулася. Вона не стала сперечатися, хоча після таких слів цікавість лише посилилася. Уже біля дверей принцеса все-таки озирнулася, десь глибоко всередині жевріла безглузда надія побачити, як велетень ворухнеться або нарешті зробить той самий вдих, на який усі чекали вже два тижні. Та Кіріан залишався нерухомим. 

— Прощавай, Кіріане, — тихо промовила вона й вийшла слідом за Захарієм. 

Вони не встигли далеко відійти, коли в одному з віддалених приміщень прочинилися двері. На порозі стояли двоє: дуже старий чоловік і молодий юнак, який підтримував його під руку. Старець примружився, намагаючись розгледіти гостей. 

— Хто тут? 

— Це я, Захарій. Привів принцесу провідати нашого дракона. 

Старець невдоволено махнув рукою. 

— Сьогодні не маю бажання з нею говорити. Нехай приходить іншим разом. 

— Як скажеш. 

Захарій обережно торкнувся спини Ясі, даючи зрозуміти, що краще не затримуватися. Вона нічого не запитала й рушила далі, лише коли важкі двері східного крила зачинилися за ними й вони опинилися у звичайному палацовому коридорі, Захарій зупинився. 

— Принцесо, я маю попросити вас про одну річ. 

Яся повернулася до нього. 

— Сподіваюся, про побачене сьогодні ніхто не дізнається. Якщо ви заговорите про дракона відкрито, престол заперечуватиме кожне ваше слово. Король не знає правди й не повинен її знати. 

— Дякую за прямоту, Захарію, але я не збираюся сваритися з королем через таємниці його власного палацу. Тим паче маю причини мовчати. 

— От і добре. Тоді дозвольте провести вас до покоїв. Гадаю, незабаром повернеться і принц. 

Згадка про Еріана раптом нагадала Ясі про дещо інше. 

— Лист! 

Захарій здивовано глянув на неї. 

— Я зовсім забула, ще вранці Таміна казала, що принц передав мені конверт. 

На обличчі знахаря з'явилася задоволена усмішка. 

— А це вже добрий знак. Якщо починаєте згадувати ранкові події, можливо, пам'ять поступово відновлюється. 

Вони рушили далі, але за кілька кроків Захарій знову заговорив: 

— І ще одне, принцесо. До повернення Еріана прошу не погоджуватися ні на масаж, ні на будь-які процедури, якщо я особисто не перевірив усе, що для них використовуватимуть. З їжею також будьте обережні. За вами явно стежать, а після сьогоднішньої невдалої спроби наступний напад може бути значно серйознішим. 

Яся спокійно подивилася вперед. 

— Дякую за турботу, Захарію, але мене намагаються вбити не вперше. 

Вона витримала коротку паузу. 

— І, боюся, не востаннє. 

До крила принца вони поверталися мовчки. Після всього побаченого Яся мала надто багато запитань, але Захарій, схоже, теж поринув у власні думки й більше не намагався підтримувати розмову, лише коли вони дійшли до її покоїв, знахар зупинився. 

— Зовсім скоро вам принесуть їжу. Одразу попереджаю: вона буде не такою вишуканою, як ви звикли. Готуватиме мій помічник, а кухар із нього, м'яко кажучи, посередній. 

Яся здивовано поглянула на нього. 

— Настільки все серйозно? 

— Поки принца немає в палаці — так. Ви їстимете лише те, що їм я сам або що буде приготовлено під моїм наглядом. 

— Дякую за вашу турботу, Захарію. 

— Краще кілька днів несмачної їжі, ніж ще одна зустріч зі мною біля вашого ліжка. 

На цьому вони попрощалися Яся вже збиралася зайти до покоїв, коли її наздогнала Таміна. 

— Принцесо Ясеніє, я можу бути вам чимось корисною? 

Яся зупинилася. 

— Так. Уранці ти говорила про лист. 

— Ось він. 

Таміна швидко дістала зі складки сукні запечатаний конверт і простягнула його принцесі. 

Яся ледь кивнула. 

— Я покличу, коли ти мені знадобишся. 

— Як накажете, принцесо. 

Таміна схилила голову й залишила покої. Яся підійшла до невеликого столика біля вікна, сіла й обережно розпечатала конверт, щойно вона витягла складений аркуш, услід за ним на стіл випав ще один, значно менший. 

— І що це таке? 

Вона розгорнула його, і на стіл одразу посипалися дрібні висушені пелюстки, кілька впали їй на сукню, решта розлетілися по стільниці, наповнюючи повітря знайомим ніжним ароматом троянди. На обличчі Ясі мимоволі з'явилася усмішка, вона відклала маленький аркуш і взялася за лист. 

"Вітаю, принцесо Ясеніє.
Я пам'ятаю день, коли вперше вас побачив. Було тепле літо, і ми з батьками гостювали у вашому маєтку. З вами тоді були старші кузени, вони сміялися й казали, що ти моя наречена, а я — твій принц, тому одного дня в нас неодмінно буде весілля.
Гадаю, ти цього навіть не пам'ятаєш". 

Яся на мить відірвала погляд від листа. 

— Ні, принце, не пам'ятаю. 

Усмішка не зникла з її обличчя, коли вона продовжила читати. 

"Тоді я подарував тобі соняшники, а ти жбурнула їх просто в мене й заявила, що любиш лише троянди". 

Яся тихо засміялася. 

— І досі люблю. 

"Тож, коли повернуся, з мене квіти. Сподіваюся, цього разу вони тобі сподобаються". 

"P.S. Не знаю чому, але шалено хочу знову побачити твої карі очі й широку усмішку". 

Яся ще кілька секунд дивилася на останні рядки, щось незвично тепле розлилося всередині. Вона перечитала їх удруге, хоча чудово запам'ятала з першого разу. Потім повільно підвелася й підійшла до каміна. Лист був надто особистим, щоб залишати його там, де його міг знайти хтось сторонній. Яся торкнулася краєм паперу полум'я й спостерігала, як воно повільно забирає написані Еріаном слова. 

Останнім зникло: твої карі очі" 

— Я теж сумую за тобою, — зовсім тихо зізналася вона. 

Думки обірвалися, коли двері відчинилися й до покоїв увійшов Захарій у супроводі молодого хлопця. 

— Принцесо, сьогодні ми поїмо у ваших покоях. 

Яся машинально озирнулася на столик, де досі лежали пелюстки троянд. На щастя, знахар, здається, не звернув на них уваги. Значно більше її збентежило інше: біля обіднього столу стояло лише два стільці. Захарій одразу зрозумів її погляд. 

— Не хвилюйтеся, мій помічник із нами їсти не буде. 

— Чудово, тоді проходьте. 

Юнак швидко розставив принесені страви. Яся поглянула на стіл — і на кілька секунд просто замовкла. Ніяких срібних таць, десятків закусок чи складних страв, до яких вона звикла при дворі. На столі стояв глечик узвару, кілька простих канапок, велика миска макаронів зі шматочками смаженого м'яса, а замість салату лежали розрізані навпіл помідори й огірки. 

Захарій тим часом спокійно сів. 

— Смачного, принцесо. 

І, навіть не дочекавшись, поки Яся першою торкнеться приборів, узявся до їжі. 

Яся повільно перевела погляд зі знахаря на його тарілку. Схоже, сьогодні Торданія вирішила остаточно перевірити на міцність усе її уявлення про придворний етикет. 

— Принцесо, не стійте, сідайте, — кинув Захарій, навіть не припиняючи їсти. — Бо як вистигне, тоді вже точно буде неможливо їсти. Яся повільно зайняла своє місце. Страви хоч і виглядали незвично просто, пахли напрочуд приємно. Особливо м'ясо зі спеціями, аромат якого швидко наповнив кімнату.
Вона оглянула стіл у пошуках приборів і завмерла. Перед нею лежала лише ложка, ні виделки чи ножа. Навіть окремої маленької ложечки для напоїв чи солодкого. Яся перевела погляд на Захарія. Того, схоже, цілком влаштовувало все: і проста їжа, і єдиний прибор, і повна відсутність будь-якого придворного церемоніалу. Він спокійно продовжував їсти, наче сидів не за одним столом із майбутньою королевою Вальторії, а вечеряв у власному домі. Яся взяла ложку. 

— Смачного, — чемно промовила вона. 

Захарій навіть не підняв голови. 

— І вам. 

Яся ледь чутно видихнула, схоже, сьогодні правила етикету доведеться залишити за дверима, вона обережно скуштувала першу ложку, і здивовано підняла брови, на вигляд усе було значно гірше, ніж на смак. 

— Смачно, — з легким здивуванням визнала Яся, скуштувавши ще трохи. 

Захарій задоволено кивнув, наче іншої відповіді й не очікував. 

— А чому ви взагалі готуєте їжу самі? — поцікавилася вона. — Чому не берете її з королівської кухні? 

Знахар підняв палець, закликаючи її зачекати, спокійно дожував, налив собі узвару й лише після кількох ковтків відповів: 

— Через напади на знахарів. Вони почалися приблизно двадцять років тому. Спочатку ніхто не пов'язував їх між собою: один помер від отруєння, інший зник, ще кількох намагалися вбити. Але згодом стало зрозуміло, що хтось цілеспрямовано позбувається саме нас. 

Яся відклала ложку. 

— Навіщо? 

— Ми вважаємо, що в Торданії переховується відьма. І вона намагається дістатися до престолу. 

— Ого... Тобто у Торданії теж є ворог. 

— Боюся, що так, принцесо. 

Яся на кілька секунд замислилася. 

— Тоді чому ваш король ніколи не звертався по допомогу до Вальторії? У нас є кристал, який здатен виявляти сліди чарів. 

Захарій здивовано підняв очі. 

— Який ще кристал? 

Тепер настала черга Ясі дивуватися. 

— У Вальторії щороку проводять перевірку на наявність чарів. Це офіційна церемонія, про яку знає все королівство. 

— Про перевірку я чув. 

— Але всі вважають, що кристал використовують лише в день церемонії, — пояснила Яся. — Насправді він працює постійно. День і ніч, без зупинки. Саме тому ми багато років не виявляли на наших землях жодної відьми. 

Захарій на мить навіть забув про їжу. 

— Неймовірно... 

— Дивно, що ваш король про це не знає. 

— Можливо, знає про саму церемонію, але не про справжні властивості кристала. У Торданії нічого подібного немає. 

Яся знову взялася до їжі. 

"Дуже цікаве королівство. Дракон у палаці є, а перевірки на відьом немає". 

Цю думку вона розсудливо залишила при собі. 

Попри непоказний вигляд, вечеря виявилася напрочуд смачною, як і узвар. Після трапези Захарій особисто перевірив воду, олії та все, що Таміна підготувала для вечірньої купелі, й лише тоді дозволив принцесі залишитися зі служницею. 

Цього разу вечір минув спокійно, уже пізньої ночі Яся влаштувалася під теплою ковдрою й заплющила очі. Думки ще якийсь час поверталися то до Кіріана, то до дивного пророцтва Ясині, то до відьми, яка, можливо, вже багато років ховалася десь у Торданії, та перед самим сном усе це відійшло на другий план. Еріан повертався раніше, і Яся впіймала себе на тому, що чекала ранку значно сильніше, ніж мала б.