Глава 4: Страх перед Торданією

Ранок у таборі почався ще до світанку. 

Яся прокинулася від знайомого шуму дороги — приглушених голосів варти, іржання коней і тихого скрипу коліс. Табір уже готувався до нового переходу. За тканиною намету все ще ледь чутно шумів дощ, хоча нічна мряка поступово світлішала, впускаючи всередину холодне світло ранку. Вона кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись угору. 

І вперше за останні дні не почувалася виснаженою від самого пробудження. Нічна прогулянка дивним чином заспокоїла її, бо нічна дорога й холодний вітер допомогли хоча б трохи залишити позаду втому, напругу й нескінченні політичні розмови. Яся повільно сіла на ліжку й відкинула темне волосся за спину. Сьогодні вони знову вирушають у дорогу. 

З кожним днем вони ставали дедалі ближчими до Торданії й до майбутнього балу. Ця думка промайнула десь на краю свідомості й одразу зникла. 

Яся підвелася саме в ту мить, коли до намету тихо ввійшли служниці. 

— Доброго ранку, ваша високосте. 

— Доброго, — спокійно відповіла Яся. 

Її голос знову звучав рівно й стримано, по-королівськи. 

Служниці швидко заметушилися навколо речей, розкладаючи сукні, прикраси й плащі для дороги. Одна з дівчат обережно відчинила скриню з дорожнім гардеробом Вальторії, і погляд Ясі ковзнув по темних тканинах, срібній вишивці й важких зимових плащах. 

— Цю, — спокійно сказала вона. 

Служниця одразу дістала довгу сукню глибокого темно-синього кольору. Стриману, але розкішну. Срібні нитки вздовж рукавів нагадували морозні візерунки, а щільна тканина ідеально підходила для холодної дороги. 

Яся мовчки дозволила служницям допомогти їй одягнутися. 

Корсет затягнули рівно настільки, щоб постава залишалася бездоганною, але можна було вільно дихати. Поверх сукні ліг теплий плащ Вальторії, підбитий світлим хутром, а тонкі срібні прикраси лише підкреслювали її статус, не перетворюючи її на одну з тих принцес, які з самого ранку виглядали так, ніби вже готуються до балу. 

Яся ніколи не любила надмірності, особливо в дорозі. 

Коли одна зі служниць почала вкладати її волосся, у наметі знову запанувала тиша. Темні пасма повільно перепліталися між тонкими срібними нитками, формуючи складну, але стриману зачіску, гідну спадкоємиці Вальторії. Поки служниці працювали, Яся мовчки дивилася на своє відображення у великому дзеркалі. 

З боку вона виглядала саме так, як і мала виглядати майбутня королева — спокійна, зібрана й майже холодна у своїй стриманості. Саме такою її мав бачити світ. Не дівчиною, яка вночі тікала від власних думок під дощ. А майбутньою королевою. 

Коли все було готово, Яся повільно підвелася. За межами намету табір уже оживав, вершники сідлали коней, слуги переносили речі, а попереду знову чекала нескінченна дорога до столиці. Яся лише коротко видихнула й рушила до виходу. 

Час знову ставати принцесою. Дорога справді змінювалася. 

Вона ставала рівнішою, а що ближче королівський почет Вальторії підходив до Торданії, то сильніше це відчувалося в усьому.


У людях, навіть у погоді. У самій атмосфері навколо щось змінилося — повітря стало іншим — холоднішим, важчим, просоченим вогкістю й запахом мокрого каменю. Небо майже безперервно затягували темні хмари, а сонце за останні дні Яся бачила лише кілька разів — і то лише на короткі хвилини між дощами. 

Карета повільно рухалася вперед серед нескінченної черги, але тепер дорога виглядала значно суворішою, ніж на початку подорожі. 

Уздовж шляху дедалі частіше з’являлася озброєна варта Торданії.
Чорні обладунки, їх плащі. Спокійні, майже холодні обличчя воїнів, які мовчки спостерігали за королівськими почтами, що прибували до столиці. Вони майже не говорили, і не усміхалися, і поводилися не так, як варта інших королівств. У них було щось… надто дисципліноване. Наче сама Торданія вчила своїх людей стримувати емоції так само жорстко, як і зброю в руках. 

Яся мовчки спостерігала за ними крізь вікно карети, і що довше вона дивилася, то сильніше помічала, як змінюються люди навколо. 

Особливо молоді принцеси й придворні дами. Спочатку дорогою панували сміх, розмови й майже святкова атмосфера, але тепер усе частіше в каретах лунали тихі перешіптування замість веселощів. Торданія лякала їх, навіть тих, хто приїхав сюди в надії отримати корону. 

Кілька разів Яся ловила на собі чужі погляди довгі, оцінюючі. Іноді — з ледь помітною відразою. Вона чудово знала причину — Вальторія була єдиним великим королівством, де влада належала жінкам королівської крові. 

В інших землях правили королі, чоловіки. А королеви залишалися поруч із троном, але ніколи не сиділи на ньому самі. 

Саме тому для багатьох із них Яся здавалася майже неправильною. 

Вона була надто спокійною для принцеси. Впевненою у власних словах і рухах, а інколи — навіть рівною чоловікам. 

Коли чергова карета з південного князівства проїхала повз них, Яся помітила двох молодих принцес у світлих плащах. Одна з них щось тихо сказала іншій, після чого обидві швидко перевели погляди в бік карети Вальторії. 

А тоді ледь помітно відвернулися. Яся лише спокійно відкинулася на спинку сидіння. Її це більше не зачіпало. Вона надто довго росла поруч із королевою Таргарією, щоб боятися чужого осуду. 

За вікном повільно промайнули ще кілька прапорів Торданії. 

А вже після шести годин у кареті навіть можливість просто пройтися вулицею вже здавалася справжнім порятунком.
Коли королівський почет Вальторії нарешті в’їхав до столиці Торданії, Яся ледь стримала полегшений видих. За ці години дороги вона вже втомилася не стільки від самої подорожі, скільки від постійних усмішок, поклонів і нескінченного королівського етикету. 

Здавалося, на вулиці вийшло все місто люди стояли вздовж дороги щільними рядами, вітаючи гостей. Хтось схиляв голову, хтось вигукував імена королівств, а дехто просто намагався хоча б краєм ока побачити принцес і королів, які прибули на бал  їхнього спадкоємця. 

І Яся мусила посміхатися у відповідь, знову і знову махати рукою, тримати ідеальну поставу та бути прекрасною спадкоємицею Вальторії. 

До кінця шляху в неї вже боліло зап’ястя, а щоки й губи втомилися від стриманої придворної усмішки настільки, що Яся почала мріяти хоча б про хвилину тиші. Тому, щойно карети зупинилися біля великого заїжджого двору для важливих гостей, вона одразу вийшла назовні. 

Холодне повітря миттєво торкнулося шкіри, і стало лише гірше, бо разом із містом навколо неї ожили й чутки. 

Вони були всюди. 

У перешіптуваннях придворних дам, які проходили повз, у розмовах слуг навіть у голосах молодих принцес, які прогулювалися поруч у супроводі своєї  охорони. 

— Кажуть, король Торданії тримає весь двір у страху… 

— А його сина виховували як воїна, а не як спадкоємця… 

— Я чула, їх ще дітьми відправляли в зимові походи… прошепотіла одна з дома напроти.

Яся мовчки йшла кам’яною вулицею столиці, слухаючи уривки чужих розмов це місто справді відчувалося інакше.
Навіть самі вулиці, сірі кам’яні будівлі здіймалися над вузькими вулицями майже неприродно високими стінами, прапори майоріли над баштами, а озброєна варта зустрічалася тут значно частіше, ніж у будь-якому іншому королівстві. 

І майже ніхто не усміхався навіть люди на вулицях здавалися стриманішими,  холоднішими. 

— А спадкоємець? — тихо запитала одна з молодих леді неподалік, і атмосфера навколо миттєво змінилася. 

— Кажуть, він небезпечний, не схожий на інших принців.
А я чула, що він майже не буває на балах, а більше часу проводить із військом, ніж при дворі, він навіть не дозволяє нікому до себе наближатися… 

Яся мовчала, але сама не помітила, як почала уважніше прислухатися, бо  вперше за весь цей шлях вона чула про чоловіка, який не намагався всім сподобатися. І навпаки, здавалося, це вирізняло його серед інших. Коли вони нарешті дісталися великої таверни, де для поважних гостей уже підготували окремі столи, Яся відчула справжню втому. 

Теплий чай трохи зігрівав руки, а шум великого залу змішувався з тріском каміна й запахом мокрого дерева, але навіть тут чутки не стихали, а навпаки здавалося, у Торданії всі говорили лише про нього. 

— Одна принцеса після зустрічі зі спадкоємцем плакала весь вечір… 

— А моя кузина чула, що він уже відмовив кільком нареченим. 

— Кажуть, він жорстокий. 

— Ні… — тихо заперечила інша жінка. — Моя сестра бачила його при дворі. Вона сказала, що він не жорстокий. 

— Тоді який? 

Жінка на кілька секунд замовкла. 

— думаю він самотній. 

Яся мовчки дивилася в темний чай, поки навколо й далі звучали чужі голоси та нові чутки про спадкоємця трону цього королівства. 

Він небезпечний, холодний, навіть самотній. Ці слова дивно не поєднувалися між собою, але саме тому й засідали в думках значно сильніше, ніж усі попередні історії про красивих принців і вигідні шлюби.
Будь-яка інша леді на її місці, мабуть, уже почала б хвилюватися або навіть боятися. Особливо після всіх цих розмов про суворого короля, воїнів замість придворних і принца, який майже не з’являється на балах. Та Яся не відчувала страху. Навпаки — їй ставало цікаво. За весь цей час вона вперше чула про чоловіка, який не був схожий на лордів, яких вона зустрічала дорогою до Торданії. Він не полював за усмішками принцес, не влаштовував показових прогулянок і не намагався будь-якою ціною знайти собі наречену. 

І чомусь саме це змушувало Ясю замислюватися дедалі частіше.
Можливо, він так само, як і вона, був лише заручником власного трону. 

Ця думка з’явилася несподівано й одразу змусила її трохи повільніше опустити чашку на стіл. 

Яся надто добре знала, що означає народитися не просто дитиною, а майбутньою королевою. Коли значення мають навіть усмішки, а кохання одного дня може перетворитися на політичне рішення. 

Вона виросла серед цього. Навчилася жити з цим, посміхатися тоді, коли найбільше хотілося мовчати. І подумала, що, можливо, десь за сірими стінами Торданії живе людина, яка теж усе це ненавидить. 

Яся повільно перевела погляд до великого вікна таверни. За ним уже темніло місто Торданії, а прапори на баштах ліниво колихалися під холодним вечірнім вітром. Дощ знову почав накрапати, і від цього навколо ставало лише похмуріше. 

Страви приносили швидко, на столі одна за одною з’являлися глибокі тарілки із запашною юшкою, густо засипаною кропом, дерев’яні таці з великими шматками м’яса, яких вистачило б не на одну людину, гарячий чай із місцевих трав і два келихи теплого вина з пряним ароматом. 

— Дякую, але келихи можете забрати, — спокійно промовила Яся. 

Служниця лише коротко глянула на неї й мовчки пішла далі, навіть не прихиливши голови. Яся ледь помітно звузила очі. Яка зухвалість. Втім, вона лише відсунула келихи вбік, притягнула до себе тарілку із супом і тихо зітхнула. На столі не було ані салату, ані свіжої зелені — лише кріп, який вона ніколи особливо не любила. 

Вона вже піднесла ложку до губ, коли її охорона раптом напружилася. За мить двоє вартових стали між нею та незнайомим чоловіком, який вирішив підійти до столу без дозволу. Вони коротко перекинулися кількома фразами, після чого охорона все ж відступила. Яся повільно поклала ложку на блюдце, як вимагав етикет, і лише тоді підняла погляд. 

Перед нею стояв високий незнайомець, його обличчя залишалося спокійним і майже байдужим, а в поставі відчувалася та впевненість, яку неможливо було підробити. Незнайомець ледь схилив голову, і Яся одразу зрозуміла — перед нею ще один принц. Тільки цей, на відміну від інших, вирішив підійти сам, без батьків, радників чи зайвого супроводу. 

Яся у відповідь стримано нахилила голову. 

— Доброго вечора. Ви щось хотіли? 

— Так, — спокійно відповів чоловік. 

Яся ледь помітно випросталася. 

— Тоді я дозволяю поставити запитання. 

На його губах з’явилася слабка посмішка. 

— Чутки про вас правдиві, Ясеніє. 

Він навмисне звернувся до неї на ім’я. І дозволити собі таке міг лише чоловік рівного їй статусу. Яся уважніше подивилася на чоловіка. 

— Доброго вечора, принце Еріане. 

Тепер уже його брови ледь помітно піднялися. 

— О, ви мене впізнали? 

— Ні, — холодно відповіла вона. — Вас видала поведінка. І так звернутися до неї міг лише чоловік рівного їй статусу. 

Еріан тихо всміхнувся. 

— Ви значно цікавіша, ніж мені розповідали. 

Яся нічого не відповіла. 

— Я прийшов забрати вас до палацу, — спокійно продовжив він. 

— Дякую, але мушу відмовити. За декілька ярдів звідси розташований наш маєток. 

— Я чудово знаю, що знаходиться на землях Торданії, Ясеніє, — рівно відповів Еріан. — І моє запрошення не обговорюється. 

У його голосі не було ані грубості, ані тиску. Лише звичка до того, що його накази виконують. 

— До того ж, — додав він після короткої паузи, — ви єдина принцеса, яка не намагається стати моєю дружиною. 

Брова Ясі ледь помітно піднялася. 

— Тоді, схоже, чутки про вас теж не зовсім правдиві, принце. 

Еріан коротко усміхнувся. 

— Дякую, Ясеніє. А тепер дозвольте повідомити: за наказом мого батька ви маєте вирушити до палацу вже сьогодні. І я особисто вас супроводжу. 

Яся чудово розуміла — це провокація знала, що може відмовити. Але так само добре знала й інше — Вальторії потрібна підтримка Торданії. Біля кордонів її королівства знову помітили племена. І цього разу все виглядало значно серйозніше. Якщо племена знову підуть війною, саме її мати поведе військо в бій. А підтримка короля Ардана могла дати Вальторії перевагу, без якої вони ризикували втратити занадто багато. 

Яся повільно схилила голову. 

— Добре. Але після цього пліток стане ще більше. 

Еріан усміхнувся вже відкрито. 

— Саме цього ми й добиваємося. 

Чи дозволите присісти? 

— Так, сідайте. 

Еріан опустився навпроти неї так спокійно, ніби це місце вже давно належало йому. 

— І давайте перейдемо на ти. 

Яся ледь помітно здивувалася такій прямоті, але все ж коротко кивнула. 

— Що привело тебе до мене? 

На губах принца з’явилася легка посмішка. 

— Плітки, Ясеніє. У всьому винні саме вони. 

Він трохи відкинувся на спинку стільця, не відводячи від неї уважного погляду. 

— Уже весь замок говорить про холодну принцесу Вальторії. Про твою стриманість, виховання й правила вашого двору. Для багатьох у Торданії це здається дивним… але водночас дуже цікавим. 

Яся нічого не відповіла. 

— Я також знаю, що ти привезла моєму батькові важливу угоду, — спокійно продовжив Еріан. — Але про це ви поговорите вже в палаці. 

Він узяв келих із гарячим вином і трохи підняв його. 

— За тебе, Ясеніє Вальторійська. 

І, навіть не чекаючи відповіді, випив до дна. 

Яся демонстративно відсунула свій келих убік. У свої вісімнадцять вона вже могла дозволити собі вино, але зараз надто добре розуміла: політична гра вже почалася, і вона стала однією з головних фігур на цій шахівниці. 

Король Торданії вирішив підняти ставки свого сина. Після такого вечора кількість охочих віддати дочок за Еріана лише зросте. 

Яся обережно взяла чашку з ароматним чаєм. 

— За вас, принце. 

Вона зробила невеликий ковток і ледве стримала невдоволення. Чай виявився занадто слабким, майже водянистим, із дивним присмаком сухих трав. Але за етикетом Яся не мала права критикувати їжу чи напої королівства, у якому перебувала як гостя. 

— Де твоя карета? — спокійно запитала вона. 

Еріан ледь усміхнувся. 

— Карета? Ні, Ясеніє. Ми прогуляємося вулицями столиці. 

Вона трохи звузила очі. 

— Еріане… 

— Нам варто пройтися містом, — уже м’якше додав він. 

Після короткої паузи Яся все ж кивнула. 

— Добре. 

Еріан ковзнув поглядом по її вбранню. 

— Ти навмисно одягнула кольори Торданії? 

Яся навіть не подивилася на свою сукню. Вона й без того чудово пам’ятала, що зранку обрала темні відтінки, які дивно нагадували кольори цього королівства. 

— Це випадковість, Еріане. 

Вона повільно поставила чашку на стіл і піднялася. 

Принц одразу встав слідом. 

— Ясеніє, у нашому королівстві леді зазвичай попереджають про свій намір підвестися, щоб чоловіки встигли подати руку. 

На губах Ясі з’явилася ледь помітна усмішка. 

— А у Вальторії, Еріане, леді не попереджають про свої наміри. Ми просто діємо. 

Вона трохи схилила голову набік.
Еріан на мить завмер, а потім тихо засміявся. 

— Тепер я починаю розуміти, чим відрізняються наші двори. 

Він усе ж подав їй руку, і цього разу Яся дозволила собі покласти пальці на його долоню. Під уважними поглядами всіх присутніх вони разом вийшли з таверни. 

Місто Торданії зустріло їх холодним вітром, запахом дощу й вузькими кам’яними вулицями, освітленими золотим світлом ліхтарів. 

Еріан повільно вів її вузькими вулицями столиці, розповідаючи про старі квартали, давні легенди й маленькі крамниці, які пережили не одного короля. 

— А ти знала, що наше місто двічі було повністю зруйноване? — раптом запитав він. — Колись воно мало іншу назву. Але мій прадід Тардан після війни перейменував столицю на честь нового королівства. 

— Отже, Торданія теж уміє відроджуватися після війни. 

Вони проходили повз невеликий сад, засаджений трояндами, і аромат квітів миттєво змішався з вологим повітрям після дощу. Еріан помітив, як її погляд затримався на кущах. 

— Ти любиш троянди? 

— Так, — ледь усміхнулася Яся. — Але в наших краях для них занадто спекотно. Скільки б садівники не старалися, вони майже не приживаються. 

— Зате у вас ростуть пальми. 

— Вони люблять тепло. У ваших землях для них надто холодно. 

Еріан уважно подивився на неї. 

— А тобі не холодно? 

Він легко торкнувся її руки, і Яся завмерла лише на мить. За правилами етикету він не мав права дозволяти собі таке без дозволу. 

— Еріане… 

Та принц уже не слухав. Він швидко підійшов до літньої продавчині квітів, яка мало не розгубилася від несподіваної уваги спадкоємця Торданії. Узяв одну темно-червону троянду й повернувся до Ясі. 

— Вона схожа на тебе. 

Яся обережно взяла квітку. І на її обличчі з’явилася справжня, тепла усмішка. Вони гуляли містом ще кілька годин, перш ніж нарешті дісталися палацу Торданії.