Глава 3: Шлях до чужого короля

Дорога до Торданії поступово перетворилася на ціле місто. 

Яся зрозуміла це лише на третій день затримки, коли їхній королівський почет нарешті зміг просунутися трохи вперед разом із нескінченною чергою карет, возів і вершників, що розтягнулася на багато миль аж до самих воріт столиці. 

Тепер вони рухалися повільно. І саме через це перед очима Ясі поступово відкривався весь масштаб того, що відбувалося. 

Обабіч дороги здіймалися сотні прапорів, які коливалися під холодним вітром серед сірого ранкового туману. 

Карети великих домів стояли майже колесо до колеса. Між ними безупину снували слуги, вершники й озброєна варта, а десь удалині безперервно лунали чужі голоси, іржання коней та глухий скрип мокрих коліс. 

Здавалося, ніби весь континент одночасно рушив до Торданії. 

Дорогою тягнулися королі й лорди, посли, принцеси, воїни та радники. Усі змішалися в цьому нескінченному потоці людей, коней і прапорів, через що шлях до столиці вже більше нагадував живу ріку, аніж звичайну дорогу. 

Яся мовчки сиділа біля вікна карети, спостерігаючи за цим безперервним рухом. 

Що довше вона дивилася, то сильніше розуміла: це вже давно не просто бал спадкоємця. 

Торданія ніби навмисно збирала біля себе весь світ. Показувала свою силу, свій вплив і свого майбутнього короля. 

Карета повільно проїхала повз східний почет у темно-зелених кольорах. Їхні вершники рухалися рівним строєм, а золоті списи у руках варти тьмяно блищали крізь туман і дрібний дощ. 

Трохи далі майоріли знайомі срібні прапори Роену. 

Яся ледь помітно видихнула. Після вчорашнього візиту князь, схоже, не мав наміру здаватися. І, на жаль, він був далеко не єдиним. 

Кожна нова зупинка дорогою перетворювалася майже на однакову виставу. Чергові лорди шукали приводу для знайомства, придворні посміхалися надто ввічливо, а молоді спадкоємці раптом починали проявляти дивовижний інтерес до прогулянок, музики чи випадкових розмов біля вечірніх багать. 

Вальторія була надто сильним союзником. 

А Яся — надто бажаною нареченою. 

Саме тому чутки розходилися дорогою значно швидше, ніж самі карети. 

Спершу це був лише шепіт, але з кожним днем він ставав дедалі голоснішим. 

Спадкоємиця Вальторії відмовила синові Роену. Кажуть, вона холодна, і надто горда. Вона володіє мечем краще за багатьох чоловіків. Чутки розповзалися дорогою швидше, ніж рухалися самі карети, переходячи від одного вогнища до іншого, від слуг до лордів, від придворних дам до послів. 

Яся ж лише мовчки дивилася на мокру дорогу за вікном, ніби все це її зовсім не стосувалося. 

Найважчим було зовсім інше. Усі ці люди дивилися на неї й бачили не Ясю — не дівчину й навіть не людину. Для них вона була майбутньою короною Вальторії, вигідним політичним союзом, силою, здатною змінити рівновагу між королівствами. 

— Ваша високосте… — тихо озвалася служниця поруч. 

Яся перевела на неї погляд. 

— Подивіться вперед. 

І саме тоді вона побачила їх. Далеко попереду, крізь густий туман і холодну сіру мряку, над горизонтом повільно здіймалися величезні чорні вежі Торданії. Навіть звідси вежі Торданії здавалися неприродно великими. Темні силуети здіймалися над землею так високо, що губилися у важкому сірому небі, і від одного лише погляду на них усередині мимоволі народжувалося дивне відчуття тиску. У цих мурах не було ані витонченості, ані показної краси, до якої звикли південні двори. Лише сувора міць, холод і непохитність. 

Наче самі гори колись піднялися з землі й назавжди застигли тут кам’яною фортецею. 

Яся повільно затримала подих, сама цього не помітивши. 

Карета продовжувала рухатися вперед, колеса глухо ковзали мокрою дорогою, навколо шуміли люди, коні й прапори, але все це раптом стало далеким і майже неважливим. 

Ближче до вечора рух дороги знову майже повністю зупинився. 

Спочатку табором лише поповзли невдоволені голоси, потім попереду почувся шум, і лише за деякий час до королівського почту Вальторії дійшла справжня причина затримки. 

Дві карети зіткнулися просто на вузькому з’їзді біля кам’яного мосту.
І, як виявилося, не поділили дорогу два лорди, які везли своїх дочок до Торданії на бал спадкоємця. 

Тепер половина шляху була заблокована перекинутими возами, наляканими кіньми та криками слуг, які намагалися розтягнути весь цей хаос під холодним дощем. 

Яся лише мовчки вислухала доповідь охорони й повільно видихнула. 

Табір довелося розгортати знову. Уже вдруге за ці дні. 

І поки воїни Вальторії швидко встановлювали намети під вечірньою мрякою, навколо дороги поступово почали спалахувати сотні вогнів інших королівських почтів. 

Повітря пахло мокрою землею, димом і кіньми. 

Яся саме знімала важкі рукавички біля входу до свого намету, коли охорона несподівано повідомила про гостей. 

— Його величність король Едмар із північного узбережжя просить аудієнції з її високістю. 

Яся ледь помітно здивувалася. Король, особисто? Це вже було дещо інше, ніж чергові лорди з надто усміхненими синами. 

— Запросіть, — спокійно відповіла вона. 

За кілька хвилин тканина намету відсунулася, і всередину увійшов чоловік років тридцяти п’яти у темному плащі, вкритому дрібними краплями дощу. Його рухи були впевненими, але в погляді застигло щось важке, майже невидиме з першого погляду. Поруч із ним стояли двоє дітей. Хлопчик років десяти й зовсім маленька дівчинка, яка міцно трималася за руку батька. 

Яся повільно підвелася. 

Король низько схилив голову — рівно настільки, наскільки дозволяв його статус. 

— Для мене честь нарешті познайомитися зі спадкоємицею Вальторії. 

Його голос був глибоким і спокійним, без награної солодкості. Без тієї напруженої люб’язності, до якої Яся вже почала звикати за останні дні. 

— Вітаю вас, ваша величносте, — відповіла Яся. 

Її погляд мимоволі ковзнув до дітей. Маленька дівчинка дивилася на неї з обережною цікавістю, ховаючись за темною тканиною батьківського плаща. 

— Прошу вибачити нас за пізній візит, — промовив король. — Через затримку дороги мої діти вже майже збожеволіли в кареті, а почувши, що поруч стоїть почет Вальторії… вирішили, що мусять побачити справжню принцесу далеких королівств. І вперше за ці дні Яся ледь помітно усміхнулася по-справжньому. 

Король Едмар говорив спокійно, без поспіху та тієї дивної напруги, яка зазвичай з’являлася в чоловіків поруч із нею останніми днями. 

Його діти тим часом уже сиділи біля вогню, і маленька принцеса обережно тримала в руках солодке печиво, яке їй щойно принесла одна зі служниць Вальторії. 

Яся мимоволі спостерігала за цим, і вперше поруч із чужим королем не почувалася виснаженою. 

— Ваша високосте, — зрештою промовив Едмар, дивлячись на полум’я лампи. — Думаю, ви вже втомилися від чоловіків, які бачать у вас лише вигідний союз. 

Яся ледь помітно звузила очі. Це зауваження було сказано надто прямо для двору, але чомусь їй це сподобалося. 

— Ви дуже спостережливі, ваша величносте. 

На його губах майнула слабка усмішка. 

— Я вже достатньо прожив серед королівських дворів, щоб навчитися бачити правду швидше за інших.
Його погляд ненадовго ковзнув до дітей. І лише тепер Яся остаточно зрозуміла, наскільки самотнім виглядає цей чоловік. Він був не холодним і не жорстоким, а справді самотнім. 

— Я не пропоную вам свою руку чи серце, принцесо Ясеніє, — спокійно промовив він через кілька секунд. — Для подібних речей я вже надто… 

У наметі стало тихо, навіть дощ за тканиною ніби стих. 

— Мені лише потрібне сильне плече поруч із моїми дітьми. Людина, яка могла б підтримати їх… і мене. А я у відповідь віддячу всім, чим зможу. 

Яся повільно опустила погляд на чашку в своїх руках. Дуже дивна пропозиція. І, найголовніше, справжня та чесна. Вона була без гри та красивих пасток, і спроб її купити. 

Вона вже відкрила губи, щоб відповісти щось ввічливе й дипломатичне, як робила завжди, але король несподівано перебив її. Він зробив це м’яко, майже делікатно. 

— Не хвилюйтеся, ваша високосте, — промовив він спокійно. — Це не прохання й не політичний тиск. Я достатньо поважаю вас, щоб не ставити в незручне становище. 

І це зачепило Ясю найбільше. І лише тепер вона впіймала себе на думці, що король виглядає напрочуд самотнім. 

Боги… 

Як же це відрізнялося від усього, до чого вона звикла за останні дні.
Яся повільно підняла на нього погляд.
І вперше за ці дні їй захотілося дізнатися про нього більше. 

— Добре, ваша величносте, — спокійно промовила вона. — Я передам ваші слова королеві Вальторії. 

На губах Едмара з’явилася ледь помітна усмішка, ніби саме такої відповіді він і очікував. 

Вони потисли одне одному руки — саме так правителі підтверджували досягнуту згоду. Яся сіла за невеликий письмовий стіл лише пізно ввечері, коли табір трохи стих, а дощ за межами намету перетворився на тихий монотонний шепіт. 

Лампа м’яко освітлювала аркуш дорогого паперу, залишаючи золотисті відблиски на чорнилі, а поруч уже лежала печатка Вальторії. 

Яся повільно взяла перо та на кілька секунд завмерла, а тоді почала писати.