Глава 2: Тиждень до столиці

Ранок зустрів табір холодом. 

Дрібний дощ тихо ляпав по натягнутих полотнах наметів, перетворюючи землю під ногами на темну вологу багнюку. Туман стелився над дорогою густими хвилями, приховуючи обриси возів, карет і сотень людей, які зупинилися тут так само, як і вони. 

Яся стояла біля входу до свого намету, щільніше загортаючись у теплий плащ. 

Повітря було сирим і крижаним, і навіть вдихалося важко. Десь у тумані чулося іржання коней, брязкіт металу й приглушені голоси воїнів, які змінювали ранкову варту. Табір уже прокинувся, хоча сонце досі так і не змогло пробитися крізь важкі сірі хмари. 

Яся мовчки дивилася вперед. 

Туди, де за цією нескінченною дорогою чекала Торданія. 

І черга. 

Боги… 

Вона досі не могла звикнути до самої думки, що майже всі великі королівства континенту зараз зібрали свої почети на цій дорозі. Адже вони виїхали заздалегідь, щоб оминути цю велетенську чергу. 

Всі зібралися тут через один бал. 

Через одного чоловіка. 

Позаду тихо зашелестіла тканина намету. 

— Ваша високосте, вам не варто стояти під дощем, — обережно промовила служниця, тримаючи в руках теплий напій. 

Яся прийняла чашку, відчуваючи, як приємне тепло одразу торкається долонь. 

— Розвідники повернулися? — спокійно запитала вона. 

— Так. 

— І? 

Служниця помітно занервувала. 

— Черга стала ще більшою. 

Яся повільно заплющила очі на кілька секунд. 

Прекрасно. 

Дощ лише ускладнив ситуацію. Дорогу розмило настільки, що частина возів попереду просто загрузла в багнюці, через що весь рух майже зупинився. 

Тепер до столиці Торданії залишалося не два дні. 

І навіть не п’ять. 

Щонайменше півтора тижня.Тиждень серед цієї сирості, холоду й нескінченних королівських почтів. 

Яся зробила ковток гарячого напою й знову перевела погляд уперед. 

Навіть крізь туман було видно рух. 

Сотні людей, прапори різних королівств.
Їх вершники, королівські карети, незлічима кількість воїнів. 

Десь далеко попереду майорів темно-золотий прапор південних земель, трохи лівіше виднілися срібні кольори князівства Роен, а ще далі — високі чорні знамена, які Яся не впізнала. І це були лише ті, кого можна було побачити звідси. 

— Кажуть, спадкоємець дозволив бути присутніми всім великим домам, — тихо промовила служниця, ніби боялася говорити голосніше. — Навіть тим, кого Торданія раніше не приймала при дворі. 

Яся ледь помітно нахмурилася. — Як цікаво. Це вже не схоже просто на бал, а більше нагадує демонстрацію сили. Торданія збирала біля себе весь світ. І всі слухняно приїхали.

До обіду дощ так і не припинився, він лише став тихішим, дрібнішим, перетворившись на настирливу холодну мряку, що висіла в повітрі й проникала, здавалося, навіть крізь тканину наметів. Табір потроху оживав. 

Десь неподалік уже дзвеніли казани польових кухонь, пахло димом і свіжим хлібом, а між рядами наметів безперервно снували слуги, воїни та посланці різних королівств. 

Яся повернулася до свого намету лише тоді, коли холод остаточно почав пробиратися під плащ. 

Усередині було значно тепліше. Лампи м’яко освітлювали простір золотистим світлом, а біля невеликого столу служниці вже встигли накрити обід. 

І від самих лише запахів Яся раптом зрозуміла, наскільки голодна. 

Гарячий суп із травами, ніжне м’ясо у вершковому соусі, яке вона любила з дитинства. Свіжий хліб, і теплий ягідний чай, аромат якого одразу наповнив увесь намет затишком. 

— Нарешті щось схоже на нормальну їжу, — тихо видихнула одна з придворних дам, сідаючи трохи далі. 

Яся ледь усміхнулася краєм губ. 

Навіть попри дорогу кухарі Вальторії примудрялися тримати рівень, якого не соромно було б і в королівському палаці. 

Вона лише встигла взяти до рук чашку, коли біля входу до намету раптом почувся голос охорони. 

— Посол князівства Роен просить аудієнції з її високістю. 

Яся повільно підняла погляд. Звісно.
Вона мала здогадатися, що це почнеться майже одразу. Служниця біля входу помітно занервувала. 

— Ваша високосте… впустити? 

Яся кілька секунд мовчала, а тоді спокійно поставила чашку назад на стіл. 

— Нехай заходить. 

Тканина намету відсунулася, і всередину ввійшов високий чоловік років п’ятдесяти у важкому темно-синьому плащі, за яким одразу рушили двоє молодих чоловіків — це були сини. 

Яся ледь стримала внутрішнє зітхання. 

Ну звісно. 

Князівство Роен було далеко не першим, хто раптом “випадково” захотів привітати єдину спадкоємицю Вальторії. І точно не останнім. 

Чоловік низько вклонився. 

— Для нас велика честь вітати принцесу Вальторії. 

Яся ввічливо кивнула у відповідь. 

— Княже. 

Її погляд лише ковзнув по двох юнаках позаду нього. Один — надто молодий і явно нервував, а другий тримався впевненіше, навіть занадто. 

Він був оцінювальним і бачив у ній лише корону, вирішуючи, наскільки вигідною може бути майбутня дружина. 

Боги, як же вона ненавиділа ці політичні ігри. 

— Ми почули про затримку дороги й вирішили, що буде чудовою нагодою познайомитися ближче, — продовжив князь із люб’язною усмішкою. 

Звичайно, візит був не через бажання знайомства, а тому що перед ними сиділа майбутня королева Вальторії. І майже кожен чоловік у цьому таборі прекрасно розумів, наскільки цінним може бути союз із нею. 

Старший син князя зробив крок уперед першим. Він був привабливим — це Яся відзначила одразу. Високий, добре вдягнений, із темним волоссям і впевненою поставою людини, яка з дитинства звикла до уваги при дворі. 

І саме ця впевненість чомусь одразу насторожила її. Чоловік низько схилив голову. 

— Для мене велика честь нарешті побачити славнозвісну принцесу Вальторії, Ясенію Вал’Торі, — його голос був м’яким і надто вже відточеним. — Чутки про вашу красу виявилися надто скромними. Яся стримано кивнула. 

— Ви дуже люб’язні. 

Вона вже знала цей тип чоловіків.
Ті, хто вмів говорити красиво ще до того, як справді починав думати. 

— Кажуть, у Вальторії немає жінок, які можуть зрівнятися з вами у верховій їзді й володінні мечем, — продовжив він із легкою усмішкою. — І тепер я розумію, чому. 

Яся ледь помітно звузила очі. І знову комплімент, але водночас — перевірка. Більшість чоловіків за межами Вальторії досі не знали, як ставитися до жінки, яку виховували як майбутнього правителя. 

— У Вальторії дітей королівської крові навчають багатьох речей, — спокійно відповіла вона. 

— Це робить вас ще цікавішою, — усміхнувся чоловік. 

Боги. Вона вже втомилася від нього, але її обличчя залишалося бездоганно спокійним. 

— Якщо ваша високість дозволить… — він зробив ще один крок ближче. — Сьогодні ввечері в таборі буде невелика музика й прогулянка біля західного узвозу. Для мене було б честю супроводжувати вас. 

Яся повільно поставила чашку на стіл. Ось вона — справжня причина візиту. Це була не політика, не ввічливість і навіть не знайомство. Вона була спадкоємицею Вальторії. І половина молодих лордів цього табору вже бачила в ній шанс підняти власний рід. 

— Це дуже щедре запрошення, — рівно промовила Яся. — Але я змушена відмовитися. 

На мить у наметі запала тиша. Старший син князя явно не очікував настільки швидкої відповіді. 

— Можу я дізнатися причину? 

Яся спокійно підняла на нього погляд. 

— Через погоду. 

Десь позаду одна зі служниць ледь не видала нервовий звук кашлю. 

За межами намету саме в цей момент дощ сильніше вдарив по тканині, ніби сама погода вирішила підтримати її слова. 

Яся ж залишалася абсолютно серйозною. 

— Вальторія не любить, коли її спадкоємиця хворіє перед офіційними прийомами, — спокійно додала вона. 

І лише тепер чоловік зрозумів. Йому відмовили красиво та ввічливо, і без жодного шансу заперечити. 

Яся витримала його погляд абсолютно спокійно, ніби й не помітила легкого розчарування, що промайнуло на обличчі молодого лорда. 

Її з дитинства вчили говорити “ні”.
Навіть тоді, коли хотілося відповісти зовсім інакше. 

Особливо тоді. Бо принцеса Вальторії не мала права піддаватися емоціям, симпатіям чи миттєвим бажанням. Кожне її слово мало вагу. Кожен жест могли витлумачити як натяк, обіцянку або політичний інтерес. 

І Яся давно навчилася це розуміти. 

Саме тому зараз її голос залишався рівним і м’яким, а обличчя — спокійним, хоча всередині вона вже відчувала втому від усієї цієї гри. 

І це був лише перший день затримки. 

Боги… 

Вона навіть не хотіла уявляти, що буде далі. Бо Яся чудово знала — за стінами її намету вже стоїть далеко не один лорд із синами, які раптом вирішили “випадково” познайомитися ближче зі спадкоємицею Вальторії. 

Майже кожен із них тепер бачив у ній шанс. Вигідний союз, майбутню владу або дорогу до впливу на королівську родину Вальторії. 

Від цієї думки ставало дивно порожньо. 

Яся повільно перевела погляд на придворних дівчат, які сиділи трохи далі й до цього старанно робили вигляд, ніби зовсім не прислухаються до розмови. Дехто з них уже ледь стримував цікавість. 

І тоді Яся спокійно додала: 

— Але, можливо, хтось із леді захоче скласти вам компанію під час прогулянки. 

У наметі одразу змінився настрій. 

Кілька дівчат помітно пожвавилися, а одна з молодших придворних дам навіть ледь не вдавилася чаєм від несподіванки. 

Старший син князя теж явно не очікував такого повороту. Його погляд швидко ковзнув убік. 

І Яся майже фізично відчула, як атмосфера стала легшою. Ось так було значно простіше. Без образ та відкритої відмови. І головне — без зайвих конфліктів. 

— Це дуже великодушно з вашого боку, ваша високосте, — нарешті усміхнувся чоловік, хоч у його голосі все ж залишився легкий присмак розчарування. 

Яся лише стримано кивнула. 

Вона вже знала, що до кінця цього тижня їй доведеться відмовити ще не одному чоловікові. 

Розмова тривала ще недовго. 

Князь Роен продовжував говорити про дороги, погоду й майбутній бал у Торданії, його молодший син мовчав майже весь час, зате старший уже значно обережніше добирав слова після відмови Ясі. 

І це було добре. 

Бо сил на ще одну гру люб’язностей у неї вже майже не залишалося.