Пролог

— Яся, ти маєш їхати. 

— Але, мамо, я не хочу… — у її голосі прозвучала щира образа. — Це так далеко. Два тижні дороги… ще й на конях. І ти навіть не дозволиш мені їхати верхи. 

Таргарія не підвищувала голосу. Вона дивилася на доньку спокійно, але в її погляді була та сама твердість, яку знало все королівство. 

— Доню, ти маєш їхати як принцеса. 

Ти — спадкоємиця трону. 

Яся відвела погляд. Її пальці стиснули край сукні, ніби вона хотіла втримати себе від слів, які вже рвалися назовні. 

— А якщо я не хочу бути лише принцесою? 

Мить тиші. 

Таргарія зробила крок ближче. 

— Ти можеш хотіти що завгодно, Ясеніє… — тихо сказала вона. — Але є речі, які не обирають. Вони народжуються разом із нами. 

Яся вийшла з кабінету матері, не грюкнувши дверима і навіть не прискоривши кроку. 

У Вальторії жінок не вчили показувати емоції. 

Їх виховували як лідерів. Як воїнів.
Тому вона лише ковтнула клубок, що став у горлі, і рівно промовила, вже виходячи з покоїв: 

— Так, ваша світлосте. 

— Доню, перестань, — долинув услід голос мами. — Тобі буде корисно відвідати землі Торданії. Там досі є наш маєток. 

Яся не відповіла. 

Вона глибше вдихнула, і повітря коридору заповнило її легені — тепле, наповнене запахами кухні, де вже готували сніданок. 

Вона йшла вперед, стримуючи крок, стримуючи себе… але думки вже не слухалися. 

Торданія. 

Її серце болісно здригнулося. 

Спогади прийшли раптово, різко — ніби хтось відчинив двері, які вона давно намагалася тримати зачиненими. 

Вона знову була маленькою. 

Бігла полями маєтку, сміялася, не думаючи ні про корони, ні про обов’язки. Вітер грався її волоссям, а поруч лунали голоси… 

Тоді ще був живий татко. 

Думка промайнула тихо, але вдарила сильніше за будь-які слова. 

Спогад накрив її повністю — гостро кольнув у грудях, змусив зупинити рух. 

Яся на мить заплющила очі — і коридори палацу зникли, розчинилися, наче їх і не було. 

Замість них прийшло сонце, таке тепле, і знайоме з дитинства. Те саме, яке вона пам’ятала коли ще була зовсім маленькою. Воно торкнулося її обличчя, зігріло шкіру — і разом із цим теплом повернуло щось давно втрачене. 

Вона знову була маленькою. Тою самою Ясенією, від якої страждав увесь замок, через її безлад. Жодна няня не витримувала довго — їх змінювали одна за одною. 

Шість нянь. Три наставники з фехтування. Два вчителі танців. І жоден не міг змусити її сидіти на місці. Вона була диким і некерованим вогнем. 

Яся пам’ятала, як бігла босоніж по м’якій траві, не відчуваючи ні каміння під ногами, ні вітру у волоссі, лише легкість та сміх. 

Такий щирий, як сміються лише діти, які ще не знають, що таке обов’язок… і що таке втрата. 

— Наздоженеш мене, тату! — дзвінко вигукнула вона, озираючись через плече. 

І він наздоганяв. 

Король Араґон тоді не був королем. Для неї він був просто татом — сильним, теплим і, головне, живим. 

Він легко підхопив її на руки, закружляв, і світ разом із ними зник у тому безтурботному сміху, де ще не було місця страху. 

— Яся Вальторія не тікає від ворога, — сказав він з усмішкою, в якій завжди було більше гордості, ніж суворості. 
— Ми зустрічає його з гордо піднятою головою. 

— Але ж ти не ворог, — засміялася вона, обіймаючи його за шию. 

— Ні, — тихо відповів він. — Я той, хто завжди буде поруч. 

І вона повірила, бо діти вірять у батьків, у дива, у те, що все буде добре. 

Яся не знала тоді, що ця — обіцянка, яку навіть королі не завжди можуть виконати. Що настане день, коли він піде захищати їхні землі, їхнє королівство. 

Від тих, хто не знав жалю. 

Від тих, хто вирізав цілі родини, спалював міста і залишав після себе лише попіл. 

Їх називали племенами пустелі Сонця — тими, що назвали себе Серцем Вогню. Вони приходили з глибин печер, що ховалися за землями світла. 

Давно забуті навіть богами, але не знищені. І він пішов до них. 

Він одягнув обладунок. І його плечі стали важчими — не від металу, а від того, що він ніколи нікому не скаже. Він нахилився до неї востаннє. Провів рукою по її волоссю, бо хотів запам’ятати цей дотик. 

— Ти повернешся? — тихо запитала вона, стискаючи пальцями край його плаща. Він не відповів одразу, лише подивився. А потім поцілував її в чоло. 

—Ти — моя донька, Ясеніє, — тихо промовив він. — Пам’ятай це. Будь сильною та сміливою лише ти обираєш свій шлях. Це було єдине, що він сказав. І вона запам’ятала, бо більше він не повернувся.

Яся різко вдихнула. 

Спогад обпік — він був надто живий, і болючий, щоб його можна було просто відпустити. 

Вона пам’ятала той день, коли привезли батька, і ще більше — слова матері. 

— Яся, ми маємо бути сильні, — тоді сказала Таргарія. — Бо королева без короля — це слабка земля. 

Яся тоді не плакала, їй не дозволили. 

У Вальторії не народжувалися спадкоємці-чоловіки. Лише жінки, і це було не просто традицією. Це було тягарем. 

— Якщо ми покажемо слабкість, — продовжила мати, — рада почне тиснути. Вони вимагатимуть, щоб я обрала нового чоловіка…
а тобі — нового батька. 

Тоді Яся стиснула кулаки так сильно, що нігті врізалися в долоні, але не заплакала. 

І не плаче тепер. 

Вона розплющила очі. 

Палацовий коридор знову зібрався навколо неї — холодний, стриманий, чужий після того тепла, що залишилося в спогаді. 

Та біль не зник — він залишився всередині. Глибоко, і тихо. 

— Вибач, татку… — подумки прошепотіла вона. — Але моє життя більше не належить мені. 

Ці слова відгукнулися всередині глухим болем, бо вона знала, що відтоді, як його не стало, її життя вже не належало їй. 

Воно належало короні. І землям Вальторії, обов’язку, який не обирають — вона мала бути сильною. 

Такою, якою вимагала Вальторія. Сильною, як її мати. Саме такою її колись хотів бачити й він. 

Думка про Торданію повернулася. 

Два тижні дороги. 

Два тижні, протягом яких вона не зможе просто вийти з карети, коли їй цього захочеться. Лише під час зупинок — чекати, поки слуги розгорнуть табір, поки все буде готове так, як належить принцесі. 

Жодних теплих вечерь біля каміна.
Жодної тиші з улюбленою книгою в руках. 

І жодного меча. 

Вона не зможе взяти його із собою — це дипломатичний візит, а не бойовий похід. 

Два тижні. 

Сукні. Зачіски. Прикраси. 

Замість легкого бойового одягу, до якого вона звикла більше, ніж до шовку і коштовностей. Замість сталі на поясі — холодного, але такого рідного відчуття. 

Таткового меча. 

Він був занадто важким для неї колись. Занадто довгим.
Але роки тренувань зробили своє — рука звикла, тіло підлаштувалося, і тепер він здавався природним продовженням її самої. 

І все це їй доведеться залишити.
Хоча б на ці два тижні. 

Щоб остаточно відпустити те, чого вона хотіла… і згадати, ким насправді має бути. 

Ця думка лягла всередині важко, майже нестерпно. 

Чому саме я?.. 

Бо там, де починалися обов’язки, не залишалося місця для слабкості. 

Вона не мала права на помилку.
Не мала права вагатися. 

Мала витримати. 

Мала бути такою, якою її бачила Вальторія — сильною, стриманою, бездоганною. 

Такою, щоб рада більше ніколи не наважилася підняти це питання знову. 

Про нового короля, шлюб.
Про необхідність “укріпити” трон. 

Бо якщо не мати… тоді — вона. 

Саме вона має обрати собі нареченого. Народити спадкоємицю.
І нікому не буде діла до того, що їй лише сімнадцять.
Бо слабкий трон — це слабка земля, а слабка земля завжди притягує війну. 

Яся заплющила очі лише на мить, намагаючись втримати цю думку. 

У роді Вальторії вже понад тисячу років народжуються лише жінки. 

Одні й ті самі розмови. Одні й ті самі надії чужих королівств. 

Вони приходять із пропозиціями шлюбу, вірячи, що саме їхня кров змінить усе. Що саме їхній спадкоємець стане тим самим довгоочікуваним сином, який отримає владу над Вальторією. 

Але правда була іншою. 

У Вальторії правили жінки, і навіть якщо король ставав поруч із королевою — його влада ніколи не дорівнювала її владі. Саме тому цей союз був таким вигідним, і таким небезпечним. 

Пропозиції надходили роками. 

До матері. 

А тепер — до неї. 

Вперше — коли їй виповнилося п’ятнадцять. Бо з цього віку, за їхніми законами, жінка вже могла народити спадкоємця. 

Яся повільно стиснула губи, стримуючи хвилю, що піднімалася зсередини. 

І раптом серед усіх цих думок, важких і холодних, з’явилося інше відчуття. 

Тепліше, навіть м’якше. Вона згадала маєток — той самий, де колись була щасливою. 

З батьком, без правил і постійного тиску через її титул. 

Її пальці повільно стиснулися. 

Яся глибоко вдихнула, повертаючи собі контроль, ніби збирала себе по частинах. 

Можливо… це не просто поїздка.