9

- Арієць!

Невдоволення, яке перекреслило ранкові радощі, ще потужніше забулькало нутром. Так його називали лише хлопці, і то пошепки, поза спиною. Дав це прізвисько один принциповий кадр, що й готував хлопців до непростого світу криміналу та шахрайства. Сам відмовився стати частиною команди, але своїми вчинками та словами здобув непохитну повагу серед підлеглих. Його й досі згадують у розмові, як і прізвисько, яке прилипло до Арсена.

- Я – Арсен, не забувайте це, - відчеканив кожне слово крізь зуби.

Павло пильно глянув на нього, а батько невдоволено кліпнув з-під лоба.

- Я чув, що тебе так називають, - спробував викрутитися чоловік.

- Де чули? – пішов у наступ Арсен.

- Неважливо, - відповів Павло після нетривалої паузи.

Підливати олії у вогонь було недоречно, Арсен не мав нині настрою, щоб чіплятися до слів. Чудово знав, де Павло почув це прізвисько. Натомість, керівник порту, відчуваючи, що ступив на крихке підніжжя, знову повів розмову у визначеному руслі. Корабель зайшов у порт вночі. Вантаж досі в контейнерах. Компанія, яка займалася вивантаженням, уже виконала свою роботу, потрібні їм контейнери були зазначені відповідним номером, там знаходився товар.

Хлопці Арсена чекали вказівок. Фури вилаштувалися невеличкою низкою, аби розвести дорогоцінний дурман усіма великими містами країни. Вони з батьком знаходилися в кабінеті Павла, що розташовувався у великому адміністративному центрі порту. Дядько чекав надворі разом із хлопцями. Пильнував контейнери. У такі хвилини Володя завжди був схожий на гієну, яка хоче напасти, але боїться, бо вона тварина, сила котрої криється у згуртованості. Гієни полюють тільки зграєю.

Не відволікаючись від суті розмови, Арсен відчув як у задній кишені джинсів завібрував телефон. Він увімкнув беззвучний режим, але, не зважаючи на співрозмовників, поглянув на повідомлення. Писком мимоволі замліла усмішка.

Перед виходом із квартири, залишив записку на приліжковій тумбочці, та переймався, аби вона потрапила у руки дівчини, що так солодко спала. І на його щастя, послання дісталося свого адресата.

Повідомлення прийшло у телеграм:

«Я взяла зубну щітку в шафці, прийняла душ і знайшла їжу в холодильнику, при цьому я ще досі гола. А де ти?!»

Арсенові хотілося вити. Як усе невчасно.

«Я буду. Прошу, зустрінь мене увечері вдома. Де ключ, ти знаєш».

Він строчив повідомлення швидко, посміхаючись. Із полегшенням. Косі погляди батька та Павла турбували мало.

- Там щось важливе? 

Арсен глянув на батька, піднесений настрій, як корова язиком злизала.

- Надзвичайно, - і дописав: «Я хочу багато таких ночей!!!»

*** 

    Практично обідня пора, та Вікторія цілком комфортно почувалася абсолютно голою на чужій кухні. Сиділа на прикольному стільчику, який нагадував капсулу, і спинка якого приємно щипала за шкіру металевим корпусом. Каву собі видушила з чудо-машинки. Довго в ній розбиралася, залила стільницю ароматним напоєм, проте впоралася. У холодильнику знайшовся набір холостяка – ковбаса, сир, хліб і яйця. Якщо це їжа, то Вікторія вирішила, що вона космонавт.

        Одначе, їй дуже подобався вишуканий скляний столик. Усе в цій оселі навіювало спокій, і було нехарактерним для чоловіка, принаймні, так здавалося. Переважали світлі кольори, суміш пастельного з білим та сірим. Напрочуд вигідний тандем, хоча якийсь один стиль не простежувався. Трохи модерну, трохи класики, трохи скандинавських штрихів. Як, наприклад, вітальня – там панував холодний сірий колір на стінах, однак диван та полички на стіні були виконані у м’яких темно-бежевих, майже коричневих тонах. Кімната справляла неоднозначне враження, але Вікторії подобалося.

        Вона повсякчас тягнулася поглядом до білого клаптику паперу, що лежав на столику, на ньому Арсен лишив послання. Написав, де знаходиться ключ від квартири, вказав свій номер телефону, просив поїсти і вибачався за раптове зникнення. Їй подобалося написане. Тому з повідомленням не забарилася, відповідь від Арсена прийшла миттєво. На обличчі Вікторії гуляла лукава посмішка.

 «Я хочу багато таких ночей!!!»

Три знаки оклику! Вона зазирнула в свій нотатник у телефоні.

На сьогодні в неї дві клієнтки після обіду та вечеря у батьків. Цю традицію порушити не могла, але добре знала, що не затримається, і прямим курсом навідається сюди увечері. Їй також кортіло отаких ночей.

    Вікторія не могла назвати Арсена особливим, але точно розуміла, що він їй підходить, і що найголовніше – подобається. Сильно подобається. То було з нею вперше, аби чоловік так сильно запав у душу. Може, навіть здуріє та закохається. Їй сподобалася ця думка. В такого можна закохатися. Симпатичний, статний, ніжний, розумний, витривалий… Вона мимохіть загинала пальці, перераховуючи його чесноти, коли з передпокою почувся глухий стук. Наче хтось гупнув дверима, а потім простукав підборами. Звук стих – Вікторія уся стиснулася. Гола. В чужій квартирі.

    Крізь заціпеніння прийшла думка, що це може бути Арсен. Він носить підбори? Дилема розпорошилася мимовільно, до кухні завітала жіночка середніх років із двома паперовими пакунками у руках. Кудись тікати, не було сенсу. Долаючи сторопіння, Вікторія потяглася до кухонного рушничка, що висів на ручці духовки й прикрила сором. Чи хоча би спробувала.