5

В тумані осягання, десь на одвірках відчуттів, Арсен хвалив себе за кмітливість. Як добре, що почистив зуби і так-сяк поголився. Нині, цілуючи м’які вуста дівчини, не почував себе нечупарою, йому не було незручно перед нею. Лишалося впиватися задоволенням і розслабитися.

         Приємну муку хотілося продовжувати безкінечно, можливо, переформатувати в більш активну фазу, однак, то були лиш фантазії, бо дівчина розірвала поцілунок. Він не погодився. Дещо наполегливо поклав руку їй на потилицю й змусив продовжити почате.

- З тебе досить, - вона засміялася йому в губи. – Я навіть не знаю, як тебе звати.

- Арсен, - випалив без заминки, утримуючи її біля себе. Трохи потягнувся доверху і таки вкрав жаданого задоволення.

- Ну, що ж Арсене, дякую за порятунок, - Вікторія обхопила його зап’ясток та віддерла руку від потилиці.

- Тобі не здається, що лиш дякую якось замало?

Вона вирівнялася і саркастично фиркнула:

- А чого ж ти хочеш?

- Полежи зі мною, - він посунувся на ліжку, звільнив для неї місце, постукуючи по матрацу. Ця шалена ідея навіть його здивувала.

- Полежати?

- А ти хочеш більшого? Розумієш, я не зовсім впевнений, що гідно проявлю себе, зважаючи на поранення. Давай ще трошки почекаємо… А через дні два-три можна переходити до активної фази, - слова вилітали, наче кулеметна черга. Арсен сам дивувався, звідкіля така шворність.

За мить спантеличеність на вродливому личку змінилася веселощами. Дівчина сміялася від душі.

- Нахаба… Люблю таких, - і примостилася на плечі Арсена.

Йому подих перехопило.

Різкий запах сандалу змішався із захопленням. Сміливий вчинок амазонки добряче його сколихнув. Безстрашна. Він же зовсім чужий, незнайомий чоловік, хай і поранений.

- Ти полігамна. Нещодавно цілувала одного, а тепер мене, - сказав глузливо, аби не образити її. Поклав руку на чорняву голівку, зарився пальцями у волосся, впиваючись дотиками.

Йому подобалося як тонкий дівочий стан витягнувся вздовж ліжка, але практично не торкався його тіла, тому вирішив, що це потрібно виправити, й сам притулився до дівчини. Відчув небачений приплив захоплення, хотів притиснутися тісніше, але стримався. Інколи краще палицю не перегинати.

- Я вільна в своїх бажаннях. Для чого накладати на себе безглузді заборони?

- Хіба це не суперечить моралі? Ти за вільні стосунки? Вони засуджуються суспільною думкою.

- Це засудження права вибору і слабкодухості, бо хтось так не зумів.

Арсен замовк. Слова про слабкодухість потужно вдарили по ньому. Перед очима спалахнули чорні кола, які крутилися й накладалися одне на одне. Він мусив прикрити повіки, щоб погамувати відчуття власної нікчемності. Ніколи не вважав себе слабкодухим, проте уже досить тривалий час не вдавалося розірвати ганебний зв'язок з наркоторгівлею, послати дядька під три чорти, відрізати пуповину, яка тримала його біля батька. Він розумів, що для останнього, намір сина визнається зрадою, і може завдати страшного болю. Бо все ж Арсен став єдиним спадкоємцем усього, що нажив батько і дядько.

- Ти засуджуєш таких людей? – він несвідомо цмокнув її в чоло.

- В жодному разі. Це їхній вибір. Садомазохізм над собою також форма задоволення.

- Засуджуєш… Нерішучість для тебе – це мазохізм.

- Я лиш засуджую ниття. Не варто бідкатися на несправедливість довкола, якщо ти допускаєш її стосовно себе.

Подив Арсена був надто щирим, аби приховати його за маскою байдужості. Він трохи відсторонився і поглянув Вікторії у вічі. Глибокий, майже бездонний погляд каламутив його єство, зароджував у крихітних комірках кволої самоствердості незрозумілу емоцію сум’яття. Ця дівчина бентежила його, бо зовнішність оманлива. За берцами, тату на всю руку й зухвалістю ховалася достобіса непроста особистість. Він знав чоловіків, яких лякали розумні жінки. Врешті решт й сам шукав недалеких та поступливих панянок, а ця дарувала ніжності з барського плеча, а не тому, що йому так захотілося.

- Значить і я не допущу несправедливості стосовно себе, - Арсен цмокнув її в ніс. – Твій залицяльник повинен самоусунутися. Або мені доведеться його попросити це зробити.

Він чекав обурення, невдоволення, ба навіть, злості, натомість вона засміялася. Весело, заразно… Її права рука лягла йому на груди, а тоді обережно торкнулася пораненого плеча.

- Налякаєш його своїми дружками? Вони ж мають пукавки…

- Вони не мої дружки! – різко заперечив Арсен.

- А ти не бандюк, - твердження чи запитання, правдивої інтонації йому не вдалося вловити.

- Я не бандюк, - напівправда ще нікому не шкодила, принаймні Арсенові так хотілося думати.

- Сподіваюся.

Вікторія тактовно вмовкла. Він був вдячним їй за це.

- Як тебе пустили? – поцікавився після хвилинної мовчанки.

- Хіба тобі не сподобався мій костюм? Я ж схожа на медпрацівницю?

Сміх наповнив його груди. Смикнувся обійняти її ще й іншою рукою, але підключена система закачування медпрепаратів у вену гостро нагадала про себе. Арсен злісно сикнув.