Розділ 78 Перша історія

Ніхто не промовив ані слова.

Вітер стих.

Навіть Порожнеча більше не ворушилася.

Здавалося, увесь світ прислухався.

Незнайомець спокійно дивився на всіх.

Без зверхності.

Без страху.

Наче зустрів давніх знайомих після дуже довгої розлуки.

Першим заговорив Перший дракон.

— Ти...

Учитель?

Незнайомець усміхнувся.

— Колись.

Дуже давно.

— Коли ви були ще меншими за полум'я свічки.

Другий опустив голову.

— Я...

Пам'ятаю...

Лише...

Тепло...

— І цього достатньо.

М'яко відповів незнайомець.

— Бо тепло запам'ятовує серце.

Навіть коли пам'ять мовчить.

Емілі уважно дивилася на нього.

— Якщо ти навчав драконів...

То хто навчив тебе?

Незнайомець тихо засміявся.

— Ти вже вдруге ставиш це питання.

І вдруге...

Я не маю відповіді.

Він підняв погляд угору.

— Одного дня я просто...

Прокинувся.

Так само, як вони.

Так само, як колись прокинулося Світло.

І так само...

Не знав, хто відкрив мені очі.

— То світ...

Не має початку?

Запитав Джеймс.

— Має.

Відповів незнайомець.

— Але початок...

Не завжди означає першу мить.

Він провів пальцями по повітрю.

Перед ними виникло коло.

Без початку.

Без кінця.

— Подивіться.

Він торкнувся кола.

— Якщо йти ним достатньо довго...

Ти повернешся туди, звідки почав.

Емілі мовчки дивилася.

— Це...

Час?

— Ні.

Він похитав головою.

— Це історія.

Четвертий зробив крок уперед.

Його голос був тихим.

— Чому...

Ти не зупинив мене?

Незнайомець довго мовчав.

— Бо тоді...

Ти ніколи не став би собою.

— Але я зруйнував життя мільйонів!

— Так.

Спокійно відповів він.

— І тепер тобі доведеться прожити з цим.

Не як покарання.

Як відповідальність.

Чоловік у чорному опустив очі.

— То виходить...

І для мене ще є шлях?

Незнайомець подивився на нього.

— Він був завжди.

— Просто ти весь цей час дивився не вперед.

А назад.

Емілі раптом усміхнулася.

— Усі ми...

Шукали когось, хто врятує світ.

Вона озирнулася.

На Джеймса.

На Аерона.

На Каеля.

На Першого.

На Другого.

На чоловіка у чорному.

— А виявилося...

Що світ рятували ми самі.

Незнайомець похитав головою.

— Не зовсім.

Емілі здивовано підняла очі.

— Чому?

Він лагідно відповів:

— Бо світ...

Ніколи не потребував рятівника.

Йому були потрібні люди...

Які не перестануть бути людьми.

Усі мовчали.

І раптом...

З-за спини незнайомця почувся дитячий сміх.

Тихий.

Дзвінкий.

Не той моторошний сміх, який лунав із Порожнечі.

Цей був живим.

Щирим.

Емілі здригнулася.

За Брамою стояла маленька дівчинка років шести.

Вона визирнула з-за краю дверей і сором'язливо помахала рукою.

— Дідусю...

Тихо покликала вона.

— Вони вже готові?

Незнайомець усміхнувся.

Так тепло, як не усміхався ще ніхто.

— Майже.

Він узяв дівчинку за руку.

Потім подивився на Емілі.

І промовив слова, від яких серце кожного завмерло.

— Дозвольте познайомити вас.

Це...

Та, хто одного дня успадкує все після мене.