Розділ 77 За межею світла

Білизна поглинула небо.

Не сліпуча.

Не тепла.

Вона була...

Порожньою.

Без сонця.

Без хмар.

Без тіней.

Наче хтось стер саме небо, залишивши лише чисте полотно.

Світло, що щойно огортало Проміжок, здригнулося.

Вперше.

Його спокій похитнувся.

— Це...

Не повинно було статися.

Тихо промовив голос.

Перший дракон піднявся в повітря.

— Хто?

Хто знайшов тебе?

Довга мовчанка.

Потім пролунала відповідь.

— Той...

Хто був до мене.

Усі завмерли.

Навіть Четвертий.

— До...

Тебе?

Прошепотіла Емілі.

— Але ж ти сказав...

Що не знаєш, хто тебе створив.

— Не знаю.

Відповів голос.

— Але знаю...

Що був не першим.

Біле небо почало вкриватися тонкими лініями.

Наче невидимий художник креслив їх просто в повітрі.

Вони складалися...

У величезні двері.

Без ручок.

Без замків.

Лише безмежна брама.

Старіша за час.

Хранителька опустилася на коліна.

— Це...

Неможливо...

Її губи тремтіли.

— У найдавніших легендах...

Була лише одна згадка...

Про Браму Початку...

Перший дракон різко повернув голову.

— Ти знала?

— Я...

Думала...

Що це казка...

Двері повільно відчинилися.

Без звуку.

За ними...

Не було світла.

Не було темряви.

Не було нічого, що можна описати словами.

Лише нескінченність.

Із неї долинув один-єдиний крок.

Повільний.

Спокійний.

Наче той, хто йшов, нікуди не поспішав.

Четвертий інстинктивно відступив.

Другий затремтів.

Перший опустив крила.

Навіть саме Світло...

Замовкло.

З брами вийшла постать.

Звичайна.

На перший погляд.

Людина.

У простому сірому плащі.

Без корони.

Без зброї.

Без магії, яку можна було відчути.

Обличчя було зовсім звичайним.

Таким, що за мить його вже було важко згадати.

Ні молоде.

Ні старе.

Наче світ відмовлявся визначити його.

Незнайомець озирнувся.

Подивився на драконів.

На Четвертого.

На чоловіка у чорному.

На Джеймса.

І нарешті...

На Емілі.

Він усміхнувся.

Спокійно.

Доброзичливо.

— Вітаю.

Сказав він.

— Бачу...

Ви все-таки дісталися сюди.

Емілі насилу вимовила:

— Хто...

Ви?

Незнайомець на мить задумався.

Наче сам шукав відповідь.

Потім тихо сказав:

— Колись...

У мене було багато імен.

Він зробив ще один крок.

— Але тепер...

Жодне з них уже не має значення.

Світло, що ширилося небом, вперше заговорило не до всіх.

Лише до нього.

І в його голосі звучала повага.

— Учителю...

Усі завмерли.

Емілі відчула, як серце пропустило удар.

Той, кого вона вважала Творцем...

Назвав когось іншого...

Учителем.

Незнайомець лише тихо зітхнув.

— Я ж просив...

Не називати мене так.

І в цю мить стало зрозуміло:

історія, яку вони вважали початком усього сущого...

Була лише першою сторінкою значно давнішої книги.