Розділ 75 Серце Порожнечі

Ніхто не рухався.

Хлопчик стояв посеред руїн.

Маленький.

Босий.

І дивився на всіх так спокійно, ніби саме вони були гостями в його світі.

Його усмішка була лагідною.

Саме тому вона лякала.

— Ви вже майже зрозуміли...

Тихо сказав він.

— Але все ще ставите неправильне питання.

Емілі не відводила погляду.

— Яке?

— Ви питаєте...

Хто я.

Він похитав головою.

— Насправді потрібно запитати...

Чому я існую.

Перший дракон повільно опустився на землю.

Його золоті очі не відривалися від хлопчика.

— Я пам'ятаю...

Ледь чутно промовив він.

— Ти завжди був найцікавішим із нас.

Хлопчик усміхнувся ширше.

— А ти завжди був найдобрішим.

Другий мовчав.

Його плечі тремтіли.

— Ми...

Любили тебе...

Хлопчик подивився на нього.

І вперше його усмішка стала сумною.

— Знаю.

— Тоді...

Прошепотіла Емілі.

— Чому все це сталося?

Хлопчик повільно перевів на неї погляд.

— Бо одного дня...

Я почув те, чого не повинен був чути.

Він підняв руку.

Перед усіма виникло нове видіння.

Білий світ.

Четверо маленьких драконів.

Вони спали поруч.

І раптом...

Над ними з'явилося світло.

Не золоте.

Не чорне.

Не срібне.

Його неможливо було описати.

Воно не мало форми.

Не мало голосу.

Але всі відчули його присутність.

— Ви завершили свою роботу.

Пролунав спокійний голос.

— Настав час створити нових хранителів.

Маленький дракон, який мав мінливі кольори, розплющив очі.

— А ми?

Запитав він.

Настала коротка тиша.

— Ви більше не будете потрібні.

Видіння зникло.

Емілі відчула холод.

— Вас...

Хотіли замінити?

Перший дракон повільно опустив голову.

Він мовчав.

Бо теж уперше бачив цей спогад.

Хлопчик тихо кивнув.

— Ми були лише першим поколінням.

— Тимчасовими.

— Нас створили...

Щоб одного дня забути.

Другий різко стиснув кулаки.

— Тому...

Ти...

Злякався...

— Так.

Спокійно відповів хлопчик.

— Я боявся.

Він подивився на власні долоні.

— Я не хотів перестати існувати.

— Не хотів...

Щоб одного дня навіть мої брати не пам'ятали мене.

Його голос затремтів.

— Я хотів жити.

Емілі повільно підійшла ближче.

— Але...

Через це загинули мільйони.

Хлопчик заплющив очі.

— Знаю.

— І я пам'ятаю кожного.

Він торкнувся грудей.

— Саме тому...

Мені так боляче.

Чоловік у чорному уважно дивився на нього.

— Усе це...

Через страх смерті?

Хлопчик повільно похитав головою.

— Ні.

Він усміхнувся.

Сумно.

— Через страх...

Бути забутим.

Навколо них раптом почали з'являтися сотні світлих постатей.

Ті самі люди, яких Емілі звільнила від влади Безликих.

Вони мовчки дивилися на хлопчика.

Без ненависті.

Без страху.

Лише зі співчуттям.

Хлопчик розгублено озирнувся.

— Чому...

Вони так дивляться?

Емілі зробила останній крок.

Тепер між ними не залишилося жодної відстані.

— Бо...

Ти теж страждав.

Він підняв на неї очі.

І вперше...

Заплакав.

Не від розпачу.

Не від гніву.

А тому, що за всю вічність...

Хтось нарешті побачив у ньому не чудовисько.

А самотню дитину.

І саме в цю мить далеко над світом...

Почав пробуджуватися той, чий голос вони почули у видінні.

Творець повертався.