Розділ 74 Коли світ починає згадувати

Небо здригнулося ще раз.

Не від удару.

Не від магії.

Від пам'яті.

Наче сама тканина світу розправляла давно забуті складки.

У повітрі одна за одною почали спалахувати золоті іскри.

Вони не падали.

Вони...

Поверталися.

— Що відбувається?

Пошепки запитала Хранителька.

Перший дракон підняв голову.

Його золоті очі повільно наповнювалися сльозами.

— Світ...

Пригадує.

Другий завмер.

— Це...

Неможливо...

— Ні.

Відповів Перший.

— Якщо хоча б одна жива душа згадала правду...

Її вже неможливо стерти повністю.

Над Проміжком почали виникати примарні образи.

Спочатку один.

Потім десятки.

Потім тисячі.

Люди різних епох.

Старі.

Діти.

Воїни.

Матері.

Королі.

Мандрівники.

Вони з'являлися лише на мить.

І всі дивилися...

На Четвертого.

Дехто здивовано.

Дехто із сумом.

А одна маленька дівчинка усміхнулася йому.

Так само, як колись простягнула польову квітку Першому драконові.

Четвертий перестав дихати.

— Вони...

Бачать мене...

Прошепотів він.

Перший тихо кивнув.

— Уперше...

За багато тисяч років.

У різних куточках світу сталося диво.

У старому храмі, де століттями стояли три кам'яні постаті, повільно проступила четверта.

У бібліотеках на порожніх сторінках почали з'являтися рядки.

На стародавніх фресках поруч із трьома драконячими силуетами виник ще один.

Наче він був там завжди.

Світ...

Переписував себе назад.

Чоловік у чорному мовчки спостерігав за цим.

— Я все життя...

Боровся з брехнею.

І навіть не знав...

Що правда...

Може повернутися сама.

Емілі подивилася на Четвертого.

Він більше не всміхався.

Його плечі тремтіли.

Він виглядав...

Не всемогутнім.

А просто хлопчиком.

Якого нарешті перестали не помічати.

— Це...

Змінює тебе?

Тихо запитала вона.

Він повільно торкнувся власних грудей.

Там, де ще хвилину тому була лише порожнеча...

Повільно спалахнуло м'яке срібне світло.

— Я...

Відчуваю...

Прошепотів він.

— Вперше...

Я відчуваю...

Що існую.

Та саме в цю мить Другий різко підняв голову.

Його очі розширилися від жаху.

— Ні...

Перший одразу зрозумів.

— Що сталося?

Другий дивився не на Четвертого.

А в небо.

Туди, де золоті іскри повертали світу пам'ять.

— Ми...

Помилилися...

Емілі відчула, як похололи руки.

— Про що?

Другий насилу вимовив:

— Якщо світ...

Згадує його...

То...

Він теж...

Згадає...

Нас.

У ту ж секунду всі золоті іскри одночасно згасли.

І з-за хмар повільно відкрилися...

Чотири велетенські очі.

Не одне.

Чотири.

І всі вони дивилися вниз.

Наче хтось, хто спав від початку часів...

Нарешті прокинувся.