Розділ 73 Вибір правди

Після останніх слів Четвертого ніхто не заговорив.

Навіть вітер стих.

Емілі дивилася на хлопчика.

Тепер вона розуміла.

Найнебезпечнішою була не його сила.

А те...

Що він майже ніколи не говорив неправди.

Він лише залишав порожнечу.

І люди самі заповнювали її власними страхами.

— Отже...

Тихо сказала Емілі.

— Темний дракон не був чудовиськом...

— Бо люди самі зробили його таким.

Хлопчик кивнув.

— Так.

— А чоловік у чорному?

— Він сам повірив...

Що вже не заслуговує на прощення.

— Безликі?

— Вони втратили надію...

Раніше, ніж свої обличчя.

Емілі відчула, як серце стискається.

Усе складалося.

Наче шматочки мозаїки.

— Але це означає...

Промовив Джеймс.

— Що ти лише підштовхував.

— Так.

Спокійно відповів Четвертий.

— Я ніколи не примушував.

— Я лише показував...

Те, у що вони вже були готові повірити.

Перший дракон опустив голову.

— Скільки...

Лиха сталося...

Через це...

— Більше, ніж ви можете уявити.

Тихо відповів хлопчик.

— Але не через мене.

Через вибір.

Другий повільно зробив крок уперед.

Його чорні очі більше не були сповнені страху.

Лише смутком.

— Тоді...

Навіщо...

Ти повернувся?

Четвертий довго мовчав.

Потім...

Усмішка зникла.

— Бо я втомився.

Усі здивовано подивилися на нього.

— Втомився бути...

Тим, кого ненавидять.

Тим, кого забувають.

Тим, кого бояться.

Він опустив очі.

— Я хотів...

Щоб хоч хтось...

Нарешті поставив мені правильне запитання.

Емілі тихо підійшла ближче.

— Яке?

Хлопчик підняв на неї погляд.

У його очах більше не було гри.

Лише самотність.

— Не "хто ти?"

Не "чого ти хочеш?"

Не "чому ти це зробив?"

Він зробив паузу.

— А...

"Чому тобі боляче?"

Тиша.

Навіть Перший дракон заплющив очі.

Другий повільно опустився на коліна.

Чоловік у чорному відвернувся.

Бо всі вони...

Жодного разу...

Не запитали цього.

Емілі мовчки сіла поруч із хлопчиком.

Не навпроти.

Поруч.

Так, ніби він був звичайною дитиною.

Якій просто дуже самотньо.

— То...

Чому тобі боляче?

Запитала вона.

Хлопчик довго не відповідав.

Його нижня губа ледь тремтіла.

Він намагався всміхнутися.

Не зміг.

І вперше...

За всю історію світу...

Заплакав.

Тихо.

Без ридань.

Як плаче дитина, яка занадто довго переконувала себе, що більше не вміє цього робити.

Коли він нарешті зміг заговорити, його голос був майже нечутним.

— Бо...

Я не хотів...

Бути останнім...

Хто залишився сам...

І саме в цю мить над Проміжком знову здригнулося небо.

Але цього разу...

Не від темряви.

Не від Порожнечі.

А від чогось значно давнішого.

Наче сам світ...

Почав згадувати те, що колись його змусили забути.