Розділ 72 Перша брехня

Ніхто не рухався.

Хлопчик стояв серед руїн так спокійно, ніби навколо не було ні зруйнованого світу, ні армії Безликих, ні драконів.

Лише тиха усмішка.

І босі ноги, що торкалися каменю.

— Ви мене боїтеся.

М'яко сказав він.

— Але ж я ще нічого не зробив.

Його голос був дитячим.

Легким.

Саме тому він лякав сильніше за будь-який рев чудовиська.

Другий повільно відступив.

Ще один крок.

— Не...

Прошепотів він.

— Не починай...

Хлопчик схилив голову.

— Чому?

— Раніше ти завжди любив слухати мене.

Емілі насупилася.

— Ти...

Той, про кого всі забули?

Хлопчик перевів погляд на неї.

Його очі були незвичайними.

У них змінювалися кольори.

Срібло.

Синява.

Золото.

Темрява.

Наче в них жили всі світанки й усі ночі світу.

— Так.

Тихо відповів він.

— Але я ніколи не забував вас.

Перший дракон важко видихнув.

— Хто...

Ти насправді?

Хлопчик задумався.

Наче й сам шукав відповідь.

— Колись...

Ви називали мене братом.

Потім...

Другом.

Потім...

Забули.

Він сумно всміхнувся.

— А тепер навіть не знаєте, яке питання поставити.

Чоловік у чорному не зводив із нього очей.

— Це ти...

Стер себе зі світу?

Хлопчик тихо засміявся.

— Ні.

Навіщо мені це?

Я дуже люблю, коли мене пам'ятають.

Його усмішка повільно згасла.

— Це зробили ви.

Запала тиша.

— Неправда.

Різко сказав Перший дракон.

— Ми ніколи...

Не зробили б такого.

— Невже?

Спокійно запитав хлопчик.

— Тоді чому ви обоє відчуваєте провину...

Хоч навіть не пам'ятаєте за що?

Перший завмер.

Другий опустив голову.

Бо...

Він мав рацію.

Емілі уважно дивилася на хлопчика.

Щось не сходилося.

Він говорив правильно.

Але...

Кожне його слово залишало після себе дивне відчуття.

Наче правда була...

Трохи зміщеною.

— Ти брешеш.

Тихо сказала вона.

Усі різко подивилися на неї.

Хлопчик кліпнув.

Уперше за весь час.

— Чому ти так вирішила?

— Бо...

Ти жодного разу не відповів прямо.

Тільки змушував нас самим робити висновки.

Його усмішка стала ширшою.

— Розумна.

Другий різко підняв голову.

Його чорні очі розширилися.

— Емілі...

Не слухай...

Він...

Не бреше...

Він...

Змушує...

Брехати...

Самих себе...

Емілі завмерла.

— Що?

Другий насилу вимовляв слова.

Наче кожне давалося йому через біль.

— Він...

Каже...

Лише...

Половину...

Правди...

А іншу...

Ти...

Додумуєш...

Сама...

Хлопчик повільно заплескав у долоні.

Раз.

Другий.

Третій.

— Молодець.

Тихо сказав він.

— Ти майже пригадав.

Перший дракон відчув, як холод пробіг по всьому тілу.

— Це...

Твоя сила?

Хлопчик кивнув.

— Я ніколи не обманюю.

Він зробив крок уперед.

— Я лише дозволяю іншим...

Повірити в ту брехню...

Яку вони найбільше хочуть почути.

І саме ці слова змусили всіх зрозуміти страшну річ.

Усі великі війни.

Усі легенди.

Усі ненависть і страх.

Можливо...

Почалися не через силу Четвертого.

А через те, що люди самі охоче добудовували його незавершені слова.