Розділ 72 Той, хто пам'ятає

У білому просторі запанувала тиша.

Емілі дивилася на порожню останню сторінку.

Чисту.

Без жодного слова.

Без жодного малюнка.

І все ж...

Вона відчувала, що саме ця сторінка була найважливішою.

— Вона порожня...

Тихо сказала Емілі.

Хлопчик повільно похитав головою.

— Ні.

— Вона...

Ще не написана.

Джеймс насупився.

— Якщо майбутнє ще не сталося...

То звідки ти знаєш, що світ у небезпеці?

Хлопчик сумно всміхнувся.

— Бо я пам'ятаю...

Не лише минуле.

Він заплющив очі.

— Я пам'ятаю...

Кожен варіант майбутнього.

Емілі здригнулася.

— Це неможливо.

— Так.

Тихо погодився він.

— Саме тому...

Я більше не знаю...

Яке з них справжнє.

Книга раптом почала сама перегортати сторінки.

Швидко.

Дедалі швидше.

На кожній виникали різні картини.

Перший дракон гине.

Інша сторінка.

Другий жертвує собою.

Ще одна.

Джеймс падає на землю, прикриваючи Емілі.

Наступна.

Емілі сама зачиняє Порожнечу.

І назавжди зникає разом із нею.

Ще одна.

Світ палає.

Ще.

Усі живі.

Ще.

Не залишається нікого.

Тисячі варіантів.

Тисячі можливих фіналів.

— Це...

Прошепотіла Емілі.

— Усі можливості?

— Майже.

Відповів хлопчик.

— Ті...

Які ще можна змінити.

Раптом сторінки різко зупинилися.

На одній-єдиній.

На ній були намальовані четверо драконів.

Поруч стояли Емілі.

Джеймс.

Каель.

Аерон.

Хранителька.

Чоловік у чорному.

Усі разом.

Перед великими зачиненими воротами.

Малюнок був незавершений.

Частина сторінки залишалася білою.

Наче художник не встиг домалювати кінець.

— Це...

Наше майбутнє?

Запитав Джеймс.

Хлопчик повільно кивнув.

— Найімовірніше.

— Але не остаточне.

Емілі уважно вдивлялася в малюнок.

І раптом помітила дещо дивне.

— Тут...

Не вистачає когось.

Хлопчик нічого не відповів.

Вона провела пальцем по порожньому місцю.

Там...

Ніби мала стояти ще одна постать.

Вона не була намальована.

Лише ледь помітний силует.

— Хто це?

Тихо запитала Емілі.

Хлопчик довго мовчав.

Потім дуже повільно відповів:

— Це...

Той...

Хто мене пам'ятає.

Джеймс різко підняв голову.

— Ти ж казав, що не знаєш, хто це.

— Не знаю.

— Але знаю...

Що він уже близько.

У ту ж мить книга захлопнулася сама.

Глухий звук прокотився білим простором.

Хлопчик різко зблід.

Його погляд був спрямований кудись за спини Емілі та Джеймса.

Він прошепотів лише одне:

— Не обертайтеся...

Але було вже пізно.

Позаду них...

Хтось зробив крок.

І цей крок лунав так само...

Як їхній власний.