Розділ 70 Те, що не можна забути

Срібна нитка тремтіла в долоні Емілі.

Вона була тонкою.

Майже невагомою.

Та здавалося, ніби через неї проходило серцебиття цілого світу.

Кожен її спалах відгукувався луною в небі.

У землі.

У серцях усіх, хто стояв у Проміжку.

— Не відпускай.

Повторив Перший дракон.

Його голос був напруженим.

— Вона веде...

До самого початку.

Емілі міцніше стиснула нитку.

Вона не різала шкіру.

Навпаки.

Була теплою.

Наче жива.

Раптом навколо почали виникати образи.

Не видіння.

Не спогади.

Саме події.

Вони розгорталися одночасно.

Наче весь час світу існував у єдиній миті.

Діти робили перші кроки.

Матері співали колискові.

Будувалися міста.

Спалахували війни.

Народжувалися й помирали королі.

Закохані знаходили одне одного.

Старі друзі прощалися.

Усе це...

Було пов'язане між собою срібними нитками.

— Це...

Прошепотіла Хранителька.

— Світ пам'ятає кожну мить.

— Навіть ту...

Яку в нас відібрали.

І тоді Емілі побачила її.

Одну нитку.

Вона була іншою.

Не срібною.

Золотою.

І водночас прозорою.

Наче існувала лише наполовину.

Вона губилася десь у темряві.

За межею пам'яті.

— Ось вона.

Тихо сказав Другий.

Його голос тремтів.

— Його...

Спогад...

Перший дракон повільно простягнув лапу.

Та не зміг доторкнутися.

Невидима сила відкинула його назад.

Він важко приземлився на землю.

— Лише людина...

Прошепотів він.

— Тільки людина може повернути те, що втратили ми.

Емілі зробила крок.

Ще один.

Золота нитка ніби сама тягнулася до неї.

Позаду почувся знайомий голос.

— Не смій.

Джеймс.

Вона обернулася.

Він дивився тільки на неї.

— Якщо це пастка...

Я не дозволю тобі йти самій.

Емілі сумно всміхнулася.

— Якщо підемо обидва...

Можемо загубитися.

— Тоді загубимося разом.

Відповів він.

Без вагань.

Їхні пальці торкнулися.

У ту ж мить золота нитка засвітилася так яскраво, що всі мимоволі заплющили очі.

Світ навколо зник.

Проміжок.

Дракони.

Храм.

Усе розчинилося.

Коли світло згасло...

Емілі й Джеймс уже стояли в іншому місці.

Навколо був нескінченний білий простір.

Без неба.

Без землі.

Без тіней.

Лише тиша.

Попереду виднілася маленька дерев'яна лавка.

На ній сидів босий хлопчик років десяти.

У простій світлій сорочці.

Той самий.

Він повільно підняв голову.

Усміхнувся.

Але тепер...

У його очах не було ні хитрощів.

Ні насмішки.

Лише нескінченна втома.

— Ви все ж прийшли...

Тихо сказав він.

Поруч із ним на лавці лежала стара, пошарпана дитяча книжка.

На її обкладинці не було назви.

Лише чотири намальовані драконячі яйця.

Хлопчик ніжно провів по ній рукою.

І ледь чутно промовив:

— Якщо ви відкриєте її...

Світ згадає мене.

Але, можливо...

Перестане пам'ятати вас.