Розділ 69 Пам'ять світу

Тиша тривала.

Довга.

Неприродна.

Ніхто не насмілювався заговорити.

Бо вперше...

Їхній невидимий ворог не знайшов відповіді.

Потім він тихо засміявся.

Але тепер...

У цьому сміхові не було веселощів.

Лише втома.

— Цікаво...

Промовив голос.

— За весь цей час...

Ти перша...

Хто поставив правильне запитання.

Емілі не відвела погляду.

— Тоді відповідай.

— Не можу.

— Чому?

Запала коротка тиша.

— Бо якщо я вимовлю своє ім'я...

Ви його згадаєте.

Перший дракон різко здійняв голову.

Його золоті очі розширилися.

— Отже...

Ти сам...

Не можеш порушити печатку.

Другий повільно кивнув.

Наче саме ці слова повернули ще одну частину пам'яті.

— Він...

Замкнув...

Самого себе...

— Навіщо?

Прошепотіла Хранителька.

Голос відповів не одразу.

— Бо інакше...

Ви б мене...

Знищили.

Емілі насупилася.

— Ні.

Тихо сказала вона.

— Це неправда.

— Звідки ти знаєш?

— Бо якби ти справді так думав...

Ти не стирав би себе зі світу.

Ти просто напав би.

Голос мовчав.

— Але ти не хотів смерті.

Ти хотів...

Щоб тебе не забули.

Запала довга тиша.

Другий заплющив очі.

— Саме так...

Прошепотів він.

— Він...

Завжди...

Боявся...

Бути...

Сам...

Перед усіма несподівано виникло ще одне видіння.

Четверо маленьких драконів.

Вони бігали берегом великого озера.

Сміялися.

Наздоганяли один одного.

Найменший постійно відставав.

— Зачекайте!

Гукнув він.

— Я теж хочу!

Перший одразу повернувся.

Другий теж.

Вони усміхнулися.

І побігли назад.

Та...

Картина раптом затремтіла.

Наче її хтось розривав.

Образ найменшого почав розчинятися.

Спочатку зникли крила.

Потім лапи.

Потім голос.

Нарешті...

Не залишилося нікого.

Лише троє драконів.

Які розгублено озиралися.

Наче забули...

Кого чекали.

Емілі відчула, як по щоках покотилися сльози.

— Він...

Сам стер себе?

Перший дракон дивився на видіння, не кліпаючи.

— Ні...

Ледь чутно відповів він.

— Його...

Змусили...

У ту ж мить небо здригнулося.

Над Проміжком з'явилися сотні тонких срібних ниток.

Вони тягнулися в усі боки.

До гір.

До лісів.

До міст.

До кожної живої істоти.

Хранителька затамувала подих.

— Це...

Пам'ять світу...

Прошепотіла вона.

— Усе, що коли-небудь сталося...

Досі існує.

Вона лише...

Зв'язана.

Емілі повільно простягнула руку.

Одна зі срібних ниток сама торкнулася її пальців.

І в ту ж мить увесь світ...

Здригнувся.

Десь далеко задзвонили дзвони.

У лісах здійнялися птахи.

Море на мить завмерло.

Навіть Порожнеча...

Ніби затамувала подих.

Голос уперше прозвучав зі страхом.

— Ні...

Не торкайся...

Емілі здивовано подивилася на власну долоню.

Срібна нитка світилася дедалі яскравіше.

Перший дракон зробив крок до неї.

Його голос затремтів.

— Емілі...

Не відпускай її.

Бо якщо пам'ять світу...

Прокинеться...

То прокинеться...

І правда.