Розділ 68 Ім'я, якого не існувало

Золота літера ще сяяла на камені.

Навколо неї одна за одною спалахували такі самі.

Наче сам світ намагався втримати те, що хтось тисячоліттями змушував його забувати.

Та раптом...

Перша літера згасла.

Потім друга.

Третя.

Світло тануло просто на очах.

Наче невидима рука стирала його.

— Ні...

Прошепотіла Емілі.

Вона торкнулася сяючого знака долонею.

Її золота магія влилася в камінь.

Літера знову спалахнула.

Лише на мить.

І цього вистачило.

У голові Першого дракона промайнув ще один уламок спогаду.

Він різко затремтів.

— Я...

Я майже...

Чую його голос...

Другий теж здригнувся.

— Він...

Сміявся...

Коли ми...

Сперечалися...

Хранителька уважно дивилася на літеру.

Потім раптом зблідла.

— Це не ім'я...

Усі повернулися до неї.

— Що?

— Це...

Лише якір.

Емілі насупилася.

— Якір?

— Він залишив одну літеру навмисно.

Щоб ми весь час шукали неправильне ім'я.

І ніколи...

Не наблизилися до справжнього.

Чоловік у чорному мовчки стиснув кулак.

— Звісно...

Гірко сказав він.

— Він змушує нас дивитися туди...

Де нічого немає.

Другий повільно кивнув.

— Він...

Любив...

Такі...

Ігри...

Раптом над Проміжком знову пролунав знайомий дитячий сміх.

Та цього разу він лунав звідусіль.

І нізвідки.

— Ви такі старанні...

Лагідно промовив голос.

— Мені навіть трохи шкода вас.

Емілі різко підняла голову.

— Покажися!

— Навіщо?

Весело відповів голос.

— Ви однаково побачите лише те...

Що я дозволю.

Перед ними почали виникати десятки постатей.

Маленький хлопчик.

Старий.

Юнак.

Жінка.

Дитина.

Кожна усміхалася.

Кожна говорила тим самим голосом.

— Я тут.

— Ні, тут.

— А може...

Ось тут?

Постаті сміялися.

Зникали.

З'являлися знову.

Немов увесь простір став одним великим дзеркалом.

Джеймс повільно заплющив очі.

— Не дивіться.

Тихо сказав він.

— Він хоче, щоб ми шукали його очима.

— А як тоді?

Запитав Каель.

Джеймс повільно поклав руку на груди.

— Слухайте.

Не його слова.

А те...

Чого він не говорить.

Запала тиша.

І саме тоді всі зрозуміли дивну річ.

Голос сміявся.

Жартував.

Говорив.

Але...

Жодного разу не назвав себе.

Емілі повільно підняла голову.

— Ти боїшся.

Сміх урвався.

— Ні.

Спокійно відповів голос.

— Боїшся сказати власне ім'я.

Бо тоді...

Ми згадаємо його.

Довга тиша.

Навіть вітер перестав шуміти.

Перший дракон завмер.

Другий повільно підняв очі.

Уперше...

На обличчі невидимого ворога з'явилася тріщина.

Не справжня.

А в його голосі.

— Ти...

Помиляєшся...

Прошепотів він уже без колишньої впевненості.

Емілі зробила ще один крок.

— Ні.

Якби ти не боявся...

Ти давно сказав би нам, хто ти.

Тисячі років ти стирав спогади.

Переписував історію.

Ховався за чужими іменами.

Безодня.

Порожнеча.

Кінець.

Темрява.

Вона дивилася просто в порожній простір.

— Але жодне з них...

Не твоє.

Запанувала така глибока тиша, що кожен чув власне серце.

А потім...

Уперше за всю історію...

Невидимий ворог перестав сміятися.

І тихо...

Майже нечутно...

Зітхнув.