Розділ 67 Четвертий

Тиша.

Здавалося, навіть саме повітря перестало рухатися.

Емілі дивилася на Другого, не кліпаючи.

— Четверо?..

Ледь чутно перепитала вона.

Другий повільно кивнув.

Його плечі були опущені, ніби разом зі спогадами на нього впала вага цілої вічності.

— Я...

Пам'ятаю...

Лише уривки...

Перший дракон мовчав.

Він теж намагався пригадати.

Але що більше вдивлявся у власну пам'ять, то сильніше морщився.

Наче хтось навмисно вирвав із неї цілі століття.

Перед усіма знову виникло видіння.

Тепер білий простір уже не здавався порожнім.

На ньому лежали...

Чотири яйця.

Золоте.

Чорне.

Прозоре.

І ще одне.

Його неможливо було описати.

Воно змінювало колір щомиті.

То ставало срібним.

То синім.

То зовсім прозорим.

Наче не хотіло існувати в жодній формі.

Маленький чорний дракончик торкнувся його лапою.

Із середини почувся сміх.

Веселий.

Дитячий.

— Я останній вилуплюся!

Пролунав дзвінкий голос.

Перший дракон у видінні засміявся.

— Ми зачекаємо.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Картина розсипалася.

Перший різко заплющив очі.

Його груди важко здіймалися.

— Ні...

Прошепотів він.

— Я пам'ятаю...

Другий теж підняв голову.

— Він...

Любив...

Жартувати...

Перший затремтів.

— Він ненавидів...

Самотність...

Емілі дивилася на них із подивом.

Вони говорили не як легендарні істоти.

А як брати.

Які щойно згадали когось дуже дорогого.

— Чому ви його забули?

Запитала вона.

Перший відповів не одразу.

— Бо...

Ми не забули.

Він повільно торкнувся власної голови.

— Його...

Вирвали...

З нас.

Хранителька зблідла.

— Магія стирання...

Прошепотіла вона.

— Але такого рівня...

Не існує.

Чоловік у чорному похитав головою.

— Існує.

Ми просто...

Не повинні були про неї пам'ятати.

Раптом Другий різко здригнувся.

Він схопився за голову.

— Ні...

Ні...

Не забирай...

Не знову...

Чорна тінь майнула в його очах.

Наче хтось просто зараз намагався вирвати зі спогадів ще щось.

Перший кинувся до нього.

— Дивись на мене!

Другий насилу підняв погляд.

— Його...

Ім'я...

Починалося...

На...

Він завмер.

Його очі стали порожніми.

За мить він повільно похитав головою.

— Я...

Знову...

Не пам'ятаю...

Емілі відчула раптовий спалах злості.

Не страху.

Саме злості.

Хтось змушував увесь світ забувати.

Знову.

І знову.

І знову.

— Досить.

Тихо сказала вона.

Усі подивилися на неї.

— Якщо він стирає пам'ять...

То ми більше не будемо покладатися на неї.

Вона витягла меч.

Опустила його вістрям до землі.

— Ми залишимо слід...

Який не можна стерти.

Вона підняла меч.

І золотим лезом повільно вивела на чорному камені лише одну літеру.

«Е».

Ту саму, що залишилася від забутого імені.

Камінь спалахнув.

Літера засвітилася золотом.

І раптом...

По всьому Проміжку одна за одною почали світитися такі самі літери.

На руїнах.

На скелях.

На уламках колон.

Наче сам світ...

Упізнав її.

Перший дракон затамував подих.

Другий мовчки дивився на золоте сяйво.

А десь дуже далеко...

Із глибини Порожнечі вперше долинув голос.

Не веселий.

Не спокійний.

Роздратований.

— Ви...

Починаєте...

Згадувати...