Розділ 66 Той, кого забули

Ніхто не рухався.

Величезне срібне око не кліпало.

Воно просто дивилося.

Не вороже.

Не доброзичливо.

Так, ніби спостерігало за мурахами, що випадково забрели на його шлях.

Емілі відчула дивне тремтіння в грудях.

Не страх.

Щось інше.

Наче цей погляд торкався не її тіла.

А душі.

— Не слухай його.

Перший дракон ступив уперед, затуляючи Емілі своїм крилом.

— Він завжди говорить так, ніби знає тебе краще, ніж ти сама.

Голос із Порожнечі тихо засміявся.

Сміх був м'яким.

Майже приємним.

Саме це робило його моторошним.

— А хіба це неправда?

Запитав він.

— Я пам'ятаю її...

Ще до того...

Як вона народилася.

Емілі різко підняла голову.

— Що?

У голові почали спалахувати чужі образи.

Не спогади.

Щось давніше.

Вона побачила маленьку дівчинку років п'яти.

Та сиділа біля озера й запускала паперовий човник.

Поруч сміялася жінка.

Світловолоса.

Дуже схожа на Емілі.

— Обережно.

Лагідно сказала жінка.

— Якщо загадуватимеш бажання надто голосно...

Світ може його почути.

Дівчинка засміялася.

— А якщо почує?

— Тоді...

Він обов'язково відповість.

Спогад урвався.

Емілі різко вдихнула.

— Я...

Я цього не пам'ятаю.

— Бо цього ніколи не було.

Спокійно сказав Джеймс.

Усі подивилися на нього.

Він дивився не на Емілі.

На срібне око.

— Воно створює фальшиві спогади.

Щоб ми почали сумніватися.

Другий мовчки кивнув.

— Саме так...

Воно...

Полює...

Не через силу.

Через сумнів.

Срібне око повільно примружилося.

— Розумний хлопчик.

Його голос став холоднішим.

— Але ти теж сумніваєшся.

Джеймс не відповів.

— Ти досі не віриш...

Що зможеш урятувати її.

Тиша.

— Ти боїшся...

Що одного дня вона обере не тебе.

А світ.

Пальці Джеймса мимоволі стиснули руків'я меча.

Емілі подивилася на нього.

Вона нічого не сказала.

Бо бачила...

Це правда.

Десь глибоко всередині він справді боявся саме цього.

— Досить.

Емілі зробила крок уперед.

— Якщо ти такий могутній...

То чому весь цей час ховався?

Срібне око мовчало.

— Чому дозволив їм воювати?

Чому дозволив гинути людям?

Чому не вийшов раніше?

На кілька секунд запанувала тиша.

Потім голос відповів.

— Бо...

Я спостерігав.

— І чекав.

— На що?

Емілі відчула, як стискається серце.

— На тебе.

Перший дракон різко вдарив хвостом по землі.

Скелі здригнулися.

— Не відповідай йому!

— Він намагається зробити тебе центром історії.

— Але ця історія значно старіша за будь-кого з нас.

Срібне око тихо засміялося.

— Старіша?

— Так.

— Але без неї...

Вона ніколи не завершиться.

Раптом Порожнеча почала закриватися.

Око повільно віддалялося.

Наче розчинялося в нескінченній темряві.

— Ні!

Емілі несвідомо зробила крок уперед.

— Зачекай!

— Хто ти?

— Чого хочеш?

Останні слова долинули вже майже пошепки.

— Ви...

Дали мені багато імен.

Безодня.

Порожнеча.

Кінець.

Темрява.

Око майже зникло.

— Але моє...

Справжнє ім'я...

Ви забули...

Світло згасло.

Розлом закрився.

Настала абсолютна тиша.

Минуло кілька довгих секунд.

Ніхто не рухався.

Потім Другий повільно опустився на коліна.

Його плечі тремтіли.

— Я...

Пригадав...

Прошепотів він.

Перший дракон різко повернувся до нього.

— Що?

Другий підняв очі.

У них більше не було страху.

Лише приреченість.

— Ми...

Не були...

Трьома братами...

Емілі відчула, як кров похолола.

— Тоді ким?

Другий повільно заплющив очі.

— Нас...

Було...

Четверо.